Розділ «Книга II. Елізій»

Лілуваті синці навколо червоних очей Бенге вказували, що керманич цієї ночі також не спав. Його руки злегка тремтіли, коли підносив до губ філіжанку з кавою, кільканадцяту від учора.

— Може, ми пізніше зайдемо? А ви трохи подрімаєте? — співчутливо спитала я.

Прем’єр-міністр увіп’явся в стіну навпроти. Хвилина промчала в цілковитій мовчанці, а тоді він раптом стрепенувся:

— Що? Ні-ні, я в порядку. Ви завітали дуже доречно, я й сам хотів дещо обговорити.

— Ми теж. Маємо пропозицію, — я силкувалася говорити жваво та впевнено, хоча певності зовсім не було.

— З приводу можливої війни? — нахмурився очільник Елізія. Синці під очима докірливо чорніли.

Я кивнула. Бенге втомлено зітхнув:

— Перш ніж ви її озвучите, я поставлю єдине питання.

Краєм ока помітила, як Франц трохи ближче підсунув стільця до письмового столу.

— В Елізії вам, як я розумію, подобається. Ви поважаєте свободу думки та слова, приймаєте наші звичаї. Та Мегаполіс — теж ваша домівка. Адже ви зросли там і нещодавно були ладні пробоєм іти, аби порятувати побратимів, що лишилися з Аресом. Однак ситуація трохи змінилась. Мегаполісу більше не потрібна допомога, він жадає війни.

— Можливо, це лише чутки, — перервала я. — Не вірю, щоб Яків…

— Не маю жодних підстав не довіряти елізійським розвідникам, — брунатні очі керманича настовбурчились, наче два соколи. — Та я хотів би дізнатись от про що… — його погляд пом’якшав. — Як і ви, надіюсь, що зможемо ухилитися від конфлікту. Однак, якщо війні бути, на чий бік станете ви, теперішні вільні елізійці, колишні громадяни Мегаполіса, Знехтувані? Ми сприймемо будь-яке рішення, але вам доведеться обрати, — обличчя Бенге напружилось і побагровіло. На скроні пульсувала жилка.

Ми з Францом ззирнулися. Я хитнула головою на знак згоди.

— Ми обговорювали це вчора, — почав хлопець. — За інших Знехтуваних казати не маю права, адже їм поки нічого не відомо. Але, у разі війни, ми з Лікою за волю та за Елізій. Колись мріяли зломити тиранічну систему каст у Мегаполісі. Старий лад ніби винищений, але в суті своїй не змінився. Ми хочемо розірвати зачароване коло й віримо, що «вільні» люди в цьому поможуть. Нехай мешканці Мегаполіса теж нарешті спізнають свободу.

— Я знав, що не помилився щодо вас, — радісний бас Бенге підозріло задрижав. — Ви такі ж вільні, як і всі тутешні, хоч і росли в системі, — він на мить замовк. — Гаразд, то що ви бажали мені запропонувати?

— Нам здається, пане Бенге, що ми могли б домовитися з Вождем, — я намагалась говорити з запалом, аби переконати голову міста.

— Це їй здається, а не нам, пане прем’єре, — криво всміхнувся Франц.

Я метнула в нього вбивчий погляд. Невже не можна промовчати?

Клацнувши зубами від злості, продовжила:

— Ми товаришували з Яковом, коли мешкали в Мегаполісі. Усе робили разом…