Розділ «Книга II. Елізій»

Чорнявець знітився.

— Про Мойсея. Він би знав, як зараз вчинити… Не те, що я…

— Ніхто б не знав, — я підбадьорливо торкнулась його долоні. — Франце, Мойсей обрав тебе. Значить, він вірив, що ти впораєшся.

— Це просто випадковість, — він уперто хитнув головою. — Так уже судилося, що ми наштовхнулись на канібів, точніше, вони на нас, та згодом виявили Елізій. А потім я лише перевозив Знехтуваних до нового притулку…

Я посміхнулася.

— Він обрав тебе не через дивовижний збіг обставин, а за те, як ти повівся в тій ситуації. А ще за сміливість, самозреченість та турботу про братів і сестер. Хіба не це якості справжнього очільника?

— Ти так гадаєш? — він збентежено глянув з-під лоба.

— Гей! Де твоя знаменита самовпевненість? — я тицьнула його ліктем у бік, однак хлопець не відреагував.

Тоді підступила до Франца та, поклавши руки йому на плечі, мовила:

— Не сумнівайся. Він у тобі не сумнівався.

Пізніше ми сиділи на кухні, ласуючи печивом, джемом та ароматним чаєм. За вікном сновигав вітер, що бозна-звідки вдирався до Елізія. Може, крізь шпарини у чарівній стелі, хоча навряд чи вони там є, або крізь коридори, що вели назовні, у пустелю, а втім, вони зазвичай замикалися.

Я спозирала, як Франц із задуманим чолом свердлить очима одну точку.

— Нам, колишнім Знехтуваним, належить прийняти складне рішення, — нарешті озвався він. — Ми знов опинилися поза грою. Мегаполіс змінився, він іще гірший ніж був. В Елізії ми — чужинці, хоч і прийняли нас як своїх. Жити ж за тиранічними законами більше несила, особливо після того, як пізнали, що таке справжня свобода. У мене холоне всередині, коли замислююсь, як ця гігантська потвора, що займає своїм огидним тілом сотні кілометрів, поглинає Елізій. Так, тут краще розвинені технології й громадянам є за що боротися, однак результат важко передбачити.

А ми… Ми знову між молотом і ковадлом. Рушити проти Мегаполіса — воювати з колишніми друзями, сусідами, може, навіть родичами. Підтримати його — піти проти власних принципів, мрій про вільне, гідне майбутнє, проти законів гостинності, знову поринути в дикість та стати заручником системи. Я не знаю, що робити, Ліко… І соромлюся своєї слабкості.

— Знаєш, я не вершитель долі й навіть не політик, — повільно почала я. — Але якщо вже обирати… Нехай буде майбутнє. Минуле зникло, ти перегорнув — сторінку й учора вже не повернеться. З Мегаполісом нас пов’язують тісні пута — це так. Але ж ми — інші й бачимо його в інших барвах. Вірніше, не хочемо поділяти його на барви… Пам’ятаєш, білий — для Знехтуваних, сірий — для каст нижчої категорії, синій — для вищої, — я стиха засміялась своїм спогадам. — Нехай у Мегаполісі більше немає старих каст та правил, але ж є нові. А що як я люблю однаково всі кольори веселки? Хто може мені заборонити? Розумієш, про що я?

Франц похитував головою, посміхаючись. Зуби зблиснули білою іскрою:

— Тоді вчинимо так: завтра розповімо все про Мегаполіс Знехтуваним і нехай кожен вирішує для себе, що йому до душі. А я вже обрав. І ти, здається, теж, — він торкнувсь моєї руки, пальці обнялися.

— Елізій? — я підвела очі.

— Зараз — так. Хоча хтозна? Можливо, час збудувати щось цілком нове, — він хитро примружився.

— Наприклад? — не зрозуміла я. — Ти хочеш вигадати систему?