Розділ «Книга II. Елізій»

— Той пацан — не вчений, — заторохтів Ірс, — тому не зміг пояснити, як саме все влаштовано. Але суть справи Вождь вловив.

— Яків допитував його власноруч? — вихопилось у мене.

— Боюсь, що так, — знесилений інформатор сховав очі.

Ні, цього не може бути! Він бреше або ж вірить оманливим чуткам. «Схаменись, хіба шпигун довірятиме непевним джерелам?», — зринула думка.

— Вірогідно, Мегаполіс намагатиметься встановити з нами контакт, — тим часом міркував голова Елізія, розглядаючи свої руки. — І прохатиме поділитися технологією, звісно, обіцяючи натомість якісь блага…

— На жаль, це навряд, — Ірс хитнув головою та ще більше змарнів. — Один із моїх приятелів, Господар (колись він служив зі мною серед Охоронців) прохопився, що ніхто не збирається домовлятись із Елізієм. Вони страшаться, що зв’язки налагодяться і мегаполісці, побачивши наш життєвий устрій, теж зажадають справжньої свободи та скинуть нинішню владу. Але в той же час Господарям наші секрети необхідні як повітря, адже ресурси день за днем сходять нанівець. Тому Вождь та його поплічники постановили атакувати і захопити Елізій.

— Захопити? — Бенге відірвав погляд від пальців.

— Саме так. Коли я залишав Мегаполіс, по всіх телеканалах уже торохтіли про здобуті надсекретні свідчення. Громадяни дізналися про Елізій, і зараз їх переконують у тому, що це ми поцупили в них усі ресурси. Що нам начебто відомий секрет, як перекачувати воду з усіх околиць. Саме тому навколо пустеля, а Мегаполіс на межі екологічної катастрофи.

— Але ж це нісенітниця! — гукнула я. — Хіба можна в таке вірити? Батько ж пояснив у відео, як і чому це відбулося. І що винні насправді Велика Атомна Війна та наше недбальство. Тутешні вчені просто зосередились на розробці очисного механізму, бо це було питання життя і смерті, тому їм усе вдалося. Я впевнена, що це вороги Вождя розвели це паскудство…

— Люба Ліко, — сумно посміхнувся Ірс, — я одразу вас упізнав. Охоронцям колись наказували стежити за вами, та згодом ми загубили слід… Послухайте мене, подробиці досліджень вашого батька вже забулися, а диктори з екранів віщують переконливо. Настрої в Мегаполісі нині агресивні. Господарі, певно, уже почали складати план військової кампанії. Солдати можуть напасти з хвилини на хвилину.

Я поквапився до Елізія три дні тому, але швидкомобіль, не призвичаєний до пустелі, зламався за годину й далі довелось іти пішки. Радий, що встиг попередити.

Після невтішної розмови інформатора відправили в лазарет, а Бенге зачинився в кабінеті зі своїми міністрами.

Ми із Францом крокували коридором до поля. Два місяці тому обрали маленьку квартирку в одній з високоповерхівок, що стреміла вгору до скляного небокраю. Трава стиха шурхотіла та сипала перлинами роси, заблудна вівця, котру не загнали в кошару, стурбовано мекала, нагадуючи про своє існування. Та всім було до неї байдуже.

— Що ти про все це думаєш? — порушив мовчанку Франц.

— Я не в змозі повірити… Це — наче нічне жахіття. Зміна влади — й наш найкращий друг перетворюється на кровожерливого тирана, і Мегаполіс готується воювати з тими, хто, прихистив нас у часи знегоди. Неможливо… Невже знову почнеться Велика Війна й поляжуть мільйони?

— Я жалкую про дві речі, — хлопець зціпив кулаки, аж зблідли кісточки пальців. Чорні очі глибочіли прірвою. — По-перше, що не придушив цього поганця ще тоді, коли він залицявся до тебе!

— Франце! — я з докором глянула на нього. — Що за дурниці? Я впевнена, Яків тут ні до чого.

— Так-так, звісно! У тебе він завжди білий і пухнастий! — вишкірився колишній Обраний.

Наші очі ззирнулись. Я відчувала, що сварка вже на порозі. Франц відкрив рота, певно, щоби пустити якусь шпильку, та я випередила його:

— Про яку другу річ ти жалкуєш?