Розділ «Книга II. Елізій»

— Влада Ареса тривала недовго. Через місяць після розподілу на страти його хтось зарізав уві сні. Та про це спочатку ніхто не знав.

Права рука Ареса, сповістивши, що той прихворів і поки не спроможний виконувати державний обов’язок, хутко став до стерна. Мегаполісці сподівалися, що тепер заживуть і збудують світле майбутнє, бо повсюди звучали пафосні обіцянки та підбадьорливі лозунги.

Протягом кількох тижнів новий очільник утвердив свою владу й лише тоді сповістив про наглу смерть Ареса. Стратили кількох Господарів, звинувативши їх у змові. Хоча на суді ті до останнього заперечували свою участь у злочині. Але прокурор надав неспростовні докази — і справу було зроблено.

Тіло Ареса поховали в мармуровому склепі поряд із Вежею Обраних з усіма почестями, а нового керманича визнали правителем Мегаполіса. Точніше кажучи, ніхто нікого не визнавав, окрім Господарів. Але сперечатися з ними — означало підписати собі смертний вирок.

— Хто цей новий правитель? — схиливши голову набік, запитав Бенге.

— Люди називають його Вождем, — Ірс скривився, наче від нападу зубного болю. — Подейкують, що він сам із колишніх Знехтуваних. Зовсім молодий, не старший ніж двадцять п’ять — тридцять років, хоча достеменно вік його невідомий. Він відзначився хоробрістю та хитрістю ще під час першого бою з Ученими, і швидко став правою рукою Ареса. Його справжнього імені ніхто не знає. Адже кожен із Господарів змінив наймення, опинившись у верхівці. Не зрозуміло лишень для чого.

— Ви маєте його зображення? — поцікавився Бенге. Останні кілька хвилин прем’єр, заклавши руки за спину, міряв кабінет важкими кроками. Він завжди так робив, коли посилено розмислював над чимось.

— Там у моїй сумці… газети, — Ірс закашлявся та впав на подушки. Втамувавши кахикання, він вказав на пошарпаний рюкзак, що валявся коло дверей.

— Дозволите? — Бенге нахилився над ним, приміряючись відкрити.

— Звісно, адже я, на жаль, знесилений, — мляво всміхнувся інформатор.

Бенге розтулив застібку та дістав купу папірців. Преса, якісь роздруківки, записи… Він, насурмивши брови, довго роздивлявся титульну сторінку першої ж газети.

— Ви знаєте людину на цьому фото? — спитав він, простягнувши часопис Францові.

Я сиділа трохи осторонь і не бачила того, на що зненацька витріщився хлопець. Ледь стримувала цікавість, соваючись у кріслі.

Обличчя Франца витягнулось та побагровіло. Кинув на мене оком. У його чорних зіницях стугонів шторм і вітер — пекуча злість. Колишній Обраний підскочив, тицьнув сторінку мені під ніс та процідив:

— Дивись-но!

Нічого не розуміючи, я опустила погляд на папір. По всьому периметру жирів напис: «Вождь запроваджує ряд реформ. Мегаполіс аплодує». Посеред фото перед мікрофоном виструнчився він. Чоло без жодної зморшки, коротко стрижене волосся, стулені губи, крижані очі…

— Справжнє ім я Вождя — Яків, — ледве дихаючи, прошепотіла я.

Глава 10

— Вам добре знайомий новий володар Мегаполіса? — пильно примружився Бенге, нарешті припинивши ходіння колами.

— Так, — самими губами мовила я.