Розділ «Книга II. Елізій»

За чверть години блідого хлопця, приблизно мого віку, попід руки затягли до кабінету. Той ледь пересував натреновані ноги, грузьким мішком повиснувши на плечах патрульних. «Ірс, Ірс…», — про себе повторювала я. Підсвідомість ніби намацала нитку, за яку лише потягнеш і розсотаєш цілий клубок. — «Десь я вже чула це ім’я».

Довгоносий пан Петро, особистий лікар Бенге, що вже кілька хвилин шанобливо сидів на краєчку канапи, тримаючи на колінах крихітну чорну валізку, підскочив та заходився чаклувати над виснаженим мандрівником. Інші тим часом напружено чекали.

— Пити… — прошепотів хлопець, розтуливши посохлі вуста. Передні зуби оголилися й увагу привернув один із них — скошений навскіс, наче крихітна гільйотинка. І я згадала.

Колись, здається, роки й роки тому, а на справді місяців із вісім, я, Франц та Яків крокували кварталом Цілителів у пошуках будинку пана Олександра Йоганеску, колишнього татового друга. Дорогою стріли загін Охоронців, що прискіпався до нас. Ірс був їхнім командиром та осадив бійців, аби нас не займали. Але що він робить тут? Невже один із керівників Охоронців Мегаполіса — елізійський шпигун? І яким чином це взагалі можливо, якщо до певної касти він мав належати від народження?

Я кліпнула очима на Франца. Той, безперечно, не пам'ятав жодного Ірса. Але з пильного погляду інформатора зрозуміла, що той нас якраз-таки пізнав. Однак і це дуже дивно. Адже хіба він міг закарбовувати у свідомості обличчя всіх, кого зупиняв, коли був Охоронцем? Я мусила в цьому розібратись.

Ірс допив відвар та знесилено опустився на подушки.

— Ви можете говорити, пане Шереме? — Бенге співчутливо схилився над хлопцем.

— Так, — важко кивнув той.

— Більше трьох місяців ми не отримували жодної звістки від інформаторів. Що відбувається в Мегаполісі нині? І що ви чули про кілька розвідувальних груп, що їх вирядили протягом останнього часу?

— Про групи — не знаю анічогісінько, — прокашлявся Ірс. — Як відомо, передавач, через котрий відбувався обмін інформацією, ховали на території гетто.

Я широко розкрила очі, не спроможна мовити жодного слова.

— Коли частина Знехтуваних покинула Мегаполіс, а інша пішла в атаку, Охоронці отримали наказ підірвати гетто. Тої миті я був задіяний на ділянці в іншому кінці міста й не встиг урятувати передавач. Іншим розвідникам це також не вдалося. Зв'язатися з Елізієм через Інтернет, як ви розумієте, можливості ми не мали. Адже всю інформацію: повідомлення, коментарі, трафік та інше — відслідковує спеціальний департамент, куди входять Обрані та Охоронці. Ми ж воліли зберегти секретність.

— Із цим ясно. Але що відбувається зараз і чому ви прийняли рішення залишити Мегаполіс? — Бенге звів брови.

— Пане Ірсе! — не витримала я. — Скажіть, що зі Знехтуваними? Вони живі? Війна ще триває?

Ірс ковтнув. Сполотніле обличчя ще більше змарніло.

— Усе змінилося, панове. У Мегаполісі нині новий лад, — голос елізійця тремтів.

— Що ви маєте на увазі? — напружився Бенге.

— Коли Знехтувані розпочали бій проти каст, ми гадали, що здатні придушити повстання за годину, — похмуро мовив Ірс.

Я відзначила це його «ми». Отже, він вважав себе одним із Охоронців? Звідки тоді дізнався про Елізій? Може, його завербували інші розвідники? Це схоже на правду, але… чому він погодився? Які-такі дари йому пообіцяли? І звідки він знає Бенге, якщо той майже ніколи не виїжджав з Елізія? Може, Ірс бував тут? Але яким чином? Чи вони спілкувались через той самий «передавач»? Гидливість та презирство підступили мені до горла. Звісно, система в Мегаполісі згнила від голови до хвоста, але хіба це причина зраджувати та служити чужинцям? Адже ж ми із Францом не зреклися Мегаполіса. Чи, може, зреклися?

Я зовсім заплуталась у своїх думках. Тому вирішила просто слухати, а комизливі розмисли зоставити на потім.