Розділ «Книга II. Елізій»

Цей катюга назвав свою пропозицію «демократичною» та, як там іще, «ліберальною»? Після батькового відео, що ми з Францом та Розалі розповсюдили поміж усіма громадянами, лише немовля не знало, що за межами Мегаполіса розляглася суцільна пустеля, з кам’янистим ґрунтом та висохлими руслами річок. Вигнання — та сама загибель, тільки від спраги, голоду та знесилення. Вона — повільніша й болісніша, ніж від стрімкої кулі.

У звітах татових експедицій щось ішлося про «диких» людей, котрих начебто випадково зустріли Вчені. Але скільки треба пройти кілометрів, щоб натрапити на їхні сліди! Дослідники пересувалися на швидкомобілях, Знехтувані ж мали лише власні ноги.

— Ліко, агов! — Франц стурбовано зазирнув мені в очі.

Я підвела голову.

— Так, вибач. Гадаю, ти чув повідомлення з гучномовців, бо навряд би так просто покинув роботу. Це ж у мене вихідний…

Чорнявий кивнув.

— Що нам тепер робити? — я благально глянула на хлопця. Нехай би він запевнив, що історія з вигнанням — чийсь дурний жарт чи, може, нічне жахіття! Та темні очі перетворилися на два гнівні жерла й повнились люттю та нерозумінням. Отже, мені не почулося.

— За годину — збір усіх комун гетто у квадраті А. Знехтувані прийматимуть рішення.

— Усіх комун? — я недовірливо кліпнула. — Але ж це — близько мільйона осіб! Як ми прийматимемо те рішення? Будемо голосувати?

Я жила в гетто вже кілька місяців, але в основному стикалася лише з членами комуни № 349, тому просто не уявляла велетенської юрби в білосніжних убраннях. До того ж ще не зовсім вивчила тутешні порядки.

Улітку та весь вересень я працювала на полі або допомагала шити. У буремне сьогодення ці заняття діяли заспокійливо та хоча б трохи відволікали від нав’язливих думок про те, що коїться навколо, про мої прагнення та до часу забуті мрії про науку. Руки, колись доглянуті, не звиклі до фізичної праці, згрубіли, укрилися мозолями, наче шерехатою лускою, як і, здається, саме моє нутро.

Я снила дослідженнями та новими винаходами, а ще татовими розвідками. Пан Ставроді, мабуть, зміг би мною пишатися, якби продовжила його справу… Але поки все це видавалося неможливими розкошами, адже не вистачало спеціального обладнання, кваліфікації, лабораторії, мап, транспорту та фактично всього, що потребує Вчений. Відклавши свої грандіозні плани до кращих часів, я захопилася спостереженнями за побутом та суспільним устроєм Знехтуваних, котрі аж ніяк не скидались на кастові.

А ще наш старий скрипаль Ісаак, відомий в усьому гетто композитор, навчав мене музиці, граючи найдивовижніші мелодії минулих століть: від Моцарта до Бітлів. Ледь не щовечора наставала дивовижна пора, сповнена щемливої, м’ятежної, сумної чи веселої, ніжної чи пристрасної музики. Деколи до нас приєднувався Франц. Він довго сидів у задумі, почісуючи підборіддя, вслухаючись у магічні ритми, у перегуд струн, а тоді вставав, ґречно прощався й ішов геть. Якщо ж було запізно, чекав мене коло дверей, аби провести до сусіднього будинку «Новознехтуваних». Мене дещо дратувала така надмірна турбота, адже злочинів у гетто не траплялося споконвіку. Та колишній Обраний, як завжди, уперто наполягав на своєму.

Яків до Ісаака ніколи не заходив. Відмахувався, запевняв, що надто непосидючий, аби слухати якусь там музику. Ну й бодай із ним. Тут уже що кому до смаку…

І от тепер, тепер, тепер розмірене життя мало завершитись! Удруге, точнісінько як кілька місяців тому, коли втратила батька, домівку, дитячі мрії й цілісінький світ на додачу.

— Голосувати? — Франц насмішкувато виломив брову. Я вже й думати забула про своє питання. — Це навряд. Що його воду товкти в ступі… А втім, скоро сама все побачиш.

У квадраті А, на здоровезному пшеничному полі, юрмилися люди. Подекуди, наче золотаві клапті бороди дядька Вересня, бовваніли стіжки сіна. Посеред ниви височів нашвидкуруч зведений поміст для промовців.

Такої кількості Знехтуваних я досі не бачила. Білувате море людських постатей дихало, буркотіло, вирувало та кипіло хвилями.

Яків колись зауважив, що не всі мешканці гетто схожі на членів комуни № 349, і нині я впевнилась, що друг мав рацію. Одяг у декого блимав плямами бруду — хтозна, коли його прали востаннє. Руки тримали подобу зброї — дерев’яні кийки, очі стріляли жорсткими автоматними чергами. Однак, таких персонажів, на щастя, було небагато.

На сцену видерся рудий та веснянкуватий глашатай гетто. На вигляд він мав близько тридцяти років. Жваві зелені очі насмішкувато озирнули натовп. Хлопець витер долоні об крейдяну сорочку та, узявши мікрофон, виголосив: