Розділ «Книга II. Елізій»

Хворого керманича доправили в табір. Колишні Цілителі вжили всі засоби, які тільки знали. Однак нічого не допомагало. Він згасав та марнів, але усміх сяяв на безкровному обличчі. «Мене вжалила жива істота, отже, неподалік є чиста вода. Я мав рацію. Ми майже досягли мети».

Коли ми з елізійцями дісталися стоянки Знехтуваних, провідник ледве дихав. Ми збиралися відіслати його з першою групою, та той відмовився, прошепотівши, що смерть уже стоїть у нього за спиною.

Знехтувані від’їжджали, віддаючи Мойсею останню шану. А тоді ті, що лишилися, попрохали, аби він назвав свого спадкоємця.

«Про що ви говорите?» — простогнав той. — «Знехтувані ніколи не мали царів чи володарів. Я лише провідник у часи знегоди. Хоч і звуть мене, наче пророка». «Тоді призначте провідника, — заволали Знехтувані. — Того, кому довірятимемо, як і Вам».

— І кого ж він обрав? — я затамувала подих.

— Мойсей довго мовчав, — вів далі Франц. — А тоді назвав ім’я наступника і поблагословив його, як колишній Священик.

— Яке ім’я, кажи вже нарешті! — я роздратовано звела брови.

— Франц, — відповів чорнявець зніяковіло.

— Мойсей обрав тебе? — здалося, що я незчулась.

— Саме так, — у голосі Франца мерехтіли нотки гордості. — Але ж ти розумієш, — затнувся він, наколовшись на мій недовірливий погляд, — це лише номінально.

Насправді я дуже пишалася, що Мойсей доручив Францові очолити Знехтуваних, як найбільш гідному. Однак розум нагадував, на який ризик це нас наражає.

— Поки що номінально, — підкреслила я. — Коли ми рушимо на Мегаполіс із військовою допомогою, Знехтуваним знову знадобиться провідник, лідер. Адже хтось має взяти на себе командування… І це буде значно небезпечніше, аніж перехід через пустелю.

Франц розгублено звів на мене очі. Крізь зухвальство та самовпевненість Обраного прозирав звичайний юнак, на котрого знічев’я звалився стотонний вантаж відповідальності.

— А що як я не впораюсь? — промимрив він.

— Дурниці. Упевнена, у тебе все вийде, — я надіслала йому заспокійливий усміх, — але прошу тебе… Просто будь обережним.

Франц мляво розтягнув губи у відповідь та пригорнув мене. Йому, мабуть, стало трохи легше. А от мені — навпаки.

Я втратила всіх, кого любила: батьків, Якова, навіть Агату. Франц — єдиний, хто зостався поряд.

Якщо взимку висунути язика та прикипіти ним до залізної поверхні, відірвати його — несила. І ти ладен стояти і стояти на морозі, аби лише відкласти ту мить, що розріже тисячами болючих лез.

Так і ми з Францом приросли одне до одного, наче м’язи до кісток, наче м’який шматок плоті до заледенілого металу.

Втратити ще одного, втратити останнього в обіймах коханки Війни — ось мій найжахніший, убивчий сон.