Розділ «Книга II. Елізій»

Минали дні. Вечірні зорі змінювали вранішні млисті сутінки, а тоді надходили льодяні ночі, холод і пітьма. Усередині гори лишалося тепло, наче влітку. Температура тут цілісінький рік була та сама — близько двадцяти градусів тепла за Цельсієм.

Знехтувані поступово призвичаювались до життя в Елізії, не перестаючи дивуватися його порядкам. Ми всі займалися тою ж працею, що й тутешні мешканці: хтось орав поле, хтось допомагав ученим, інші торгували чи лікували або й служили патрульними. Кожен обрав собі справу до смаку. Тепер уже по-справжньому.

Місця для всіх було вдосталь. Адже поле та висотки виявилися лише верхнім рівнем міста. Елізій спускався глибоко під землю, і на всіх поверхах кипіла робота.

Спочатку я почувалася незручно на підземних рівнях. Адже визвалася працювати з науковцями (нарешті, після довгої перерви!), чиї лабораторії розташовувались глибоко внизу. Але згодом звикла, адже всі приміщення мали вікна, і за фіранками мерехтів чарівний пейзаж. Звісно, фальшивий, але надзвичайно реальний, адже зображення рухалось і навіть пашіло ароматами, та лунало перегуками птахів, людей, машин чи диких звірів, залежно від картинки. До того ж вона змінювалася щокілька днів, і я то бачила старовинні вежі й замки, то відчувала себе аквалангістом посеред дна морського, а деколи космонавтом на планеті Марс.

Францу Бенге запропонував роль свого помічника. Але першого ж дня виявилося, що скніти над паперами в запального хлопця не виходить, але чудово вдається організовувати людей. Саме цим він тепер і займався.

Так промчало 2208 годин — три місяці. За цей час темношкірий прем'єр-міністр надіслав ще кілька невеликих груп інформаторів до Мегаполіса. Але марно. Ми не одержали жодного повідомлення, і жоден із розвідників не повернувся.

Бенге нервував. Його спокійне обличчя часто ставало похмурим та зосередженим. Болісно шукаючи рішення, він міцно стуляв губи, а чоло гострим ножем розтинала зморшка.

— З Мегаполіса жодних новин. Навіть не знаю, що вже й робити, — поділився він якось надвечір зі мною та Францом. — Як гадаєте, у чому причина?

Ми здвигнули плечима.

— Ех, скинути б мені з десяток років, сам би вирушив у путь… — він тихо зітхнув.

— Пане прем'єре, — озвалася я. — Може, ми з Францом навідались би до Мегаполіса? Ми вже давно…

— Ні! — очільник захитав головою, наче стурбований батько. — Не може бути й мови!

— Але… — почав Франц, нахмурившись.

Його перервало гучне дзеленчання за спиною. Я підскочила та обернулась. Екран, що простягся на півстіни (такі були майже в усіх кімнатах) блимав літерами: «Нагальне повідомлення від командира десятої патрульної бригади Любомира Грея!»

— От же таланить десятій патрульній, — криво всміхнувся прем’єр. — На їхній ділянці повсякчас щось трапляється, — він натиснув на кнопку в столі. — Бенге слухає.

— За п’ятсот метрів від Елізія знайдений Ірс Шерем. Непритомний, але живий, — доповідав екран голосом Любомира. Зображення не було. — Судячи з усього, він пішки подолав величезну відстань та втратив багато води.

— Сюди його! Швидко! — зазвичай сумирний голова Елізія схопився й забігав по кімнаті. — Ганно! — він рвучко вчавив іншу кнопку. — Запросіть до мене пана Петра, нашого лікаря. Нехай хутко біжить сюди з усіма своїми пляшечками-шприцами-настоянками!

Ми з Францом перезирнулися.

— Е-е-е, — невпевнено пробурмотіла я, боячись відволікти керманича. — Ми вже, мабуть, підемо? Не хочемо заважати.

— Навпаки, лишіться! — заметушився Бенге. — Ірс Шерем — один із наших інформаторів у Мегаполісі. Нарешті з’ясуємо, що там, у біса, коїться!