Розділ «Книга II. Елізій»

Хлопець знав, чим мене взяти. Під сонячним сплетінням щось зіщулилось, ніби нажаханий звірок, — почуття провини.

Я вже знала, що вчиню саме так, як сказав Франц.

Цілу ніч я звивалась у ліжку без сну. Шок та хвилювання давалися взнаки.

Ввижалось, що Елізій — зовсім не райське підземне місто, а чергова пастка Обраних. Снився Бенге, риси обличчя якого поволі розпливалися та набували болючої схожості з Головою Ради Старійшин — Альфою.

Під ранок я була майже певна, що насправді ми з Францом померли і наші тіла перетравлюють шлунки канібів. А після смерті потрапили у вирій (усе правильно, «елізій» грецькою), де немає жодних каст та живуть вільні люди. Бенге ж тут замість управителя, адже треба якось давати лад усім душам померлих.

Якщо це і є життя після смерті, то треба згодитись — не найгірший варіант.

Напівроздуми-напівсни перервав гучний стукіт. Я схопилася, мигцем глянувши на ліжко. Франца вже не було.

За дверима височів худорлявий прем'єр-міністр. Його сумирний вигляд, сповнений спокою, не клеївся з вимогливим стукотінням.

— За півгодини прибудуть перші Знехтувані. Готова? — безпристрасне темношкіре обличчя зненацька підморгнуло і знов набуло такої ж безпристрасності.

Згодом я стояла на полі поряд із Бенге та спозирала численні виходи, звідки мали з’явитися подорожні. Ледь не всі елізійці повисипали назустріч чужинцям.

І от вони постали, наче з пекла. Із жахом в очах, з надією в серці, бліді та розгублені, чи то від утоми, чи, може, від пережитого потрясіння. Мабуть, і ми так само виглядали вчора зранку…

Цілий день їх більшало й більшало, патрульні вже зморилися мчати туди-назад.

Кожного приязно вітала юрба елізійців, і вже за кількадесят хвилин мандрівники посміхались, із кимось перекидалися словами. Один товстун ледь не рвав на собі волосся з шаленим реготом: «Врятовані!»

Остання група затрималась довше за інших. Тут був і Франц. Я очікувала побачити серед Знехтуваних Мойсея, та ніде не помічала рішучих лазурових очей чи бороди з сивими пасмами.

Франц простував до мене з нахмареним чолом, блідий, наче березневий туман.

— А де ж Мойсей? — спитала я, усе ще шукаючи очима провідника.

— Мойсея більше немає, Ліко, — тихо мовив хлопець. Його руки тремтіли. Я з подивом помітила, що за дужою спиною чорнявця скупчилися Знехтувані, як кволі курчата, що страшилися відступити на крок від матері-курки.

— Що сталося? — приголомшено зойкнула я. — Невже його викрали каніби?…

— Ні, — Франц хитнув головою. — Як оповідають Знехтувані, учора ввечері він сказав, що відчуває, ніби мета мандрів дуже близька. Сів за кермо електромобіля, та, взявши з собою кількох чоловіків, рушив у путь. Вони піднялись на високий пагорб, десь за кілометр від Елізія. Мойсей звелів зупинитися, вийшов та довго глядів за обрій. «Завтра чи післязавтра ми здобудемо новий дім», — посміхнувся він. Але поплічники не вірили.

Зненацька Мойсей скрикнув та схопився за ногу. Його очі стуманіли. Очільник пробурмотів, що його вкусила якась тварюка.