Розділ «Книга II. Елізій»

Франц іще щось розпитував про життя в Елізії, про закони та побут, але я, цілком знесилена, була ніг здатна стежити за розмовою.

Щойно торкнувшись головою м’якої подушки, я відключилась. Уві сні ввижалося, що хтось тихо крокує кімнатою, кличе мене, силкуючись розбудити. Але так не хотілося розплющувати очі. Згодом усе стихло і я занурилась у солодку знемогу.

Якийсь шурхіт увірвався у млосне сновидіння. Я сіпнулась та підняла повіки. Позіхнувши, зиркнула на величезний екран на стіні навпроти. «14:03» — висвічував він.

Друга година дня?! Проспала! Я заходилась хутко натягувати одежу. Треба бігти туди, на поле… Треба їх переконати…

Двері в кімнату розчахнулися. На порозі сяяв усмішкою Франц.

— Ліко! Вдалося! — він єдиним кроком подолав відстань між нами та схопив мене в обійми. — Я їх умовив! — він трухнув мої плечі. — Елізійці готові прийняти Знехтуваних. Сімдесят три відсотки на нашу користь!

Я цілувала його в губи, щоки, очі, не в змозі зупинити порив сонцесяйної радості.

Екран на протилежній стіні спалахнув. Намалювалася голова Бенге:

— Кгхм, — сором’язливо відкашлявся керманич. — Не заважаю? — він лукаво примружився. — Хотів привітати з перемогою, — він замовк на мить, ніби пережовуючи жуйку зі слів, а тоді широко посміхнувся: — Від імені всіх вільних громадян: «Ласкаво просимо до Елізія!»

Глава 9

Франц волів того ж дня рушити за Знехтуваними, однак Бенге запевняв, що краще почекати до завтра. Прем’єр також обіцяв супровід із кількох патрулів на сонцемобілях, щоби швидше доправити вигнанців до Елізія.

— Я би й сам вирядився з тобою, — сказав Бенге Францові, — та не можу покинути місто. Замість мене допомагатиме Любомир Грей, з котрим ви вже встигли познайомитись.

Я навіть не сумнівалася, що також поїду на пошуки мандрівників. Та не так сталося, як гадалося. Уже ввечері чорнявець безапеляційним тоном повідомив:

— Ми порадились із Бенге та вирішили, що ти разом із ним стрічатимеш Знехтуваних в Елізії. У пустелю я поїду один.

Я розсердилася не на жарт:

— Мене цікавить тільки одна річ. Відколи ти радишся з Бенге, а не зі мною? І якого дідька мушу сидіти тут?

— Давай не будемо сперечатися, — втомлено зітхнув хлопець. — Пам’ятаєш, до чого це вчора призвело?

Я насуплено відказала:

— Між іншим, завдяки цьому ми відшукали Елізій.

— Між іншим, через це ми ледь не відкинули копита, — передражнив Франц. Вийшло смішно, і я ще більше образилась.