Розділ «Книга II. Елізій»

— Але я маю приблизне уявлення про поінформованість простих громадян Мегаполіса. Ви ж навіть не припускали, що ми існуємо! — Бенге зацікавлено спозирав нас, наче фантастичний музейний експонат.

— Ви маєте рацію, — кивнула я. — Але ми сподівалися. І крім того, нас із Францом у Мегаполісі нічого не тримало. Ми, звісно, говоримо за себе, адже в кожного свої мотиви. Рідних ми втратили, належність до касти також. Пізнали зворотній бік «ідеального суспільства» та його законів. А ще, з вашою допомогою, воліли порятувати наших братів Знехтуваних та інших містян. Тому рішення — досить зважене.

Темношкірий очільник погойдував головою, чи то співчуваючи, чи дивуючись.

— І все ж, коли вже ми стрілися, якої допомоги від Елізія очікують Знехтувані? — власник кабінету відкинувся на спинку крісла, блимаючи очима то на мене, то на Франца.

Я ніколи не вміла прохати про поміч та почувалася ніяково. Згнітивши серце та запевнивши себе, що роблю це не задля власної вигоди, а заради всього Мегаполіса або бодай тих Знехтуваних, що рушили за Мойсеєм, я наважилась:

— У першу чергу нам необхідна вода та їжа. Запаси поступово сходять нанівець, і довго нам не протриматись, — я твердо карбувала слова. — Можливо, ви також дозволите перечекати якийсь час в Елізії, — я зиркнула на Франца, той нишком кивнув. — Кажу не про нас двох, а про всіх подорожніх, — обличчя Бенге нічого не виражало, і я силувалась вгадати, про що він думає. — Ми вміємо робити все, Знехтувані — аж ніяк не ледарі, мабуть, до вас доходили чутки… — я запнулася.

— Але це ще не все, — підхопив колишній Обраний. — Нам потрібна воєнна допомога: зброя, обладнання, транспорт, люди — будь-що. Час звалити систему каст та збудувати вільне суспільство, де кожен власноруч обиратиме свій шлях, уподобання, друзів, коханих, — він кинув погляд на мене. — Дослухаючись до серця, а не голосу крові. Так, як в Елізії.

— Що ж… — прем’єр склав руки на грудях. — А що як елізійці відмовлять?

— Тоді ми остаточно переконаємось, що у світі немає місця шляхетності та співдружності, — Франц сяйнув очима. — Адже ваші пращури боролися за право бути вільними. Хіба ми не гідні того ж? Тим більше, ми не просимо багато. Хіба ви не бажаєте, аби між Мегаполісом та Елізієм нарешті налагодились дружні стосунки та співпраця?

Бенге посміхнувся:

— Вправно мовите, юначе. Вам би в політику, до Обраних.

Я тихенько підсміювалась.

— Не бажаю мати нічого спільного з цими пожадливими кровопивцями, — ображено відрубав Франц, хоча десь у мороці очей змигнув задоволений вогник.

Бенге помовчав кілька хвилин. Тиша тяжко чавила на плечі, думки борсалися та сплітались у вузли. Годинник на стіні ритмічно цокотів стрілками й потилиця розривалася з кожним новим «тік-так».

Гадаю, ви переоцінюєте наші можливості, — голова врешті заговорив. — Однак я згоден винести обидва питання на загальне голосування. Перше: «чи згодні елізійці прихистити Знехтуваних?» — вирішиться вже сьогодні. Друге, про військову допомогу, буде висунуте після того, як отримаємо звістку з Мегаполіса. До речі, завтра туди вирушає нова група інформаторів, тому я переконаний, що з дня на день одержимо якісь новини. Елізій не може діяти наосліп.

Франц широко посміхнувся.

— Ми дуже вдячні вам, пане прем’єре, — відказала я, зібравши останні сили.

— Годі цих урочистостей, — відмахнувся той. — Усі кличуть мене Бенге, без церемоній. Хоча, якщо це ваш «вільний» вибір… — він хитро підморгнув та зареготав, закидаючи голову назад.

Мене пронизувало чудне почуття тепла та приязні, ніби я нарешті повернулась додому. Підземне місто, патруль, коридори, сповнені свічадами та сотнями ліхтариків, химерні закони та темношкірий Бенге в домашніх капцях дмухали неосяжним подувом свободи.

Прем’єр-міністр Елізія проводив нас у гостьову кімнату неподалік від його кабінету та запропонував поспати кілька годин. Голосування мало відбутися опівдні. Бенге пояснив, що для цього всі елізійці, старші шістнадцяти років, збираються на полі та за допомогою спеціальних пультів вирішують: «за» чи «проти». Результат миттєво з’являється на екрані.