Розділ «Книга II. Елізій»

— Отже, Ліку схопили поблизу нашого табору. Я силкувався відбити її та програв боротьбу. Вони зв’язали нас та поволочили геть до сонцемобіля…

Франц усе говорив і говорив, Бенге уважно слухав, схиливши голову вбік. Я не втручалася, озираючи по-спартанськи простий кабінет господаря. Навіть у батьківському будинку знайшлося б більше місця для розкошів. Але, судячи з усього, вождю Елізія було до цього байдуже.

Франц завершив обвинувальну промову проти канібів та очікувально й дещо зухвало встромився поглядом у прем’єр-міністра. Я знала, що він лише вдає завзятість, насправді почуваючи страх, та хлопець скоріше б застрелився, аніж виказав свої справжні почуття.

Пауза затягувалась. Бенге увіп’вся в співрозмовника очима, роздумуючу про щось.

— Ви нам вірите? — не витримала я.

Прем’єр-міністр Йлізія зітхнув:

— Це звучатиме дивно, але так, вірю. Та змушений вас засмутити: покарати винних ми не спроможні. Вашого слова, навіть підкріпленого моєю довірою, — недостатньо. За нашими законами ви повинні мати незаперечні докази.

— Можете дослідити місце, де палили ватру. Чи тіло загиблого каніба — Генріха. Упевнений, він прийняв отруту.

— Мабуть, так і було. Але це не є доказом їхньої належності до людожерів. Крім того, ви самі переконуєте, що вони дали непорушний завіт відмовитись від Культу. Судячи з усього, це відбулося за всіма правилами. Тому для міста вони нині безпечні. Я вдячний за це.

— Але, — почав Франц, — їм, вірогідно, відомі імена інших канібів…

— Міський патруль усе перевірить. Ми запропонуємо цим чотирьом поділитися інформацією про інших, та вони навряд чи згодяться, — задумливо проказав Бенге.

— Хіба не має способу змусити їх співпрацювати з владою? — здивувався Франц.

Брови голови злетіли вгору.

— Що ви! Найстрашніше порушення закону — зневаження гідності та права вибору вільної людини, — суворо мовив очільник. — Навіть якщо вона — злочинець. Ми здатні засудити її на основі доказів, ізолювати від суспільства, але змусити до чогось — не спроможні. Утім хочу дізнатися про інше. Навіщо Знехтувані шукали нас? — він дружньо посміхався, але брунатні очі гляділи пронизливо, ніби просвічуючи рентгеном.

— Усе почалося три місяці тому, — заторохтіла я. — Коли мегаполісці пересвідчились, що ресурси майже вичерпані…

— А-а-а, ви про те відео, я правильно зрозумів? — пожвавився Бенге.

— Так… Але… Звідки вам відомо? — я ошелешено закліпала.

— Невже ви гадаєте, що ми лишимо потенційну загрозу без нагляду? — знуджено протягнув прем’єр-міністр. — Звісно, Елізій має інформаторів, якщо хочете шпигунів. Ми регулярно отримували від них новини у вигляді засекречених шифрів. Однак останнє повідомлення надійшло більше двох тижнів тому. Там ішлось про те, що касти надумали позбутися Знехтуваних. Після того — тиша. Елізій кожної миті чекає на звістку, та поки все марно. Скажу відверто, це лякає. Адже немає нічого гіршого за невідомість, — Бенге втомлено торкнувся чола. — Може, ви висвітлите якісь подробиці?

— Можемо лише сповістити, що Знехтувані розділились на два табори. Більша частина постановила зостатися та розпочати війну з Мегаполісом. Інші, нас порівняно небагато, не надто вірили в успіх задуму та вирішили піти у пустелю, віднайти «диких», вибачте, тобто елізійців, та заручитися вашою підтримкою, — пояснив Франц.

Мені здавалось, що хлопець почував себе винним через те, що не лишився та не став до бою пліч-о-пліч зі своїми братами. А може, чорнявець зовсім так не вважав, і це були мої власні думки.