Розділ «Книга II. Елізій»

— Чому ви такий добрий до нас? — спитав чорнявець недовірливо. — Адже ми злочинці, як натякнули ваші патрульні офіцери. Може, хочете нас отруїти?

Бенге пустив очі під лоба.

— Ви завжди такі підозрілі? — весело поцікавився він, а тоді натиснув на кнопку в правому боці столу та проказав: — Ганно, будьте ласкаві, принесіть нам кави, чаю, десяток бутербродів та три омлети. Наші гості зголодніли.

Я мовчки роздивлялася дубові меблі, стелажі з паперовими книгами (у Мегаполісі це неабияка рідкість), кремові стіни, дві шафи з електронними носіями, картину, на якій вирували й бурхали морські хвилі, настовбурчивши білі гребені, наче півні. Бенге все ще приязно посміхався. У мене зовсім несподівано з’явилося відчуття спокою і затишку.

Франц теж мовчав, хмурячись та із сумнівом поглипуючи на власника кабінету.

За кілька хвилин у двері постукали. Упливла, наче лебідь, висока повновида жінка, рум’янець — вишневі світанки. Вона тримала чималеньку тацю з черевастим чайником, носатим кавником, чепурною цукорницею та трьома тарілками з бутербродами та омлетом.

— Якщо ви зголодніли, вам усе ж доведеться ризикнути, — підморгнув очільник Францу та першим показав приклад, поклавши до рота одразу півбутерброда з шинкою.

Хлопець і очима не повів, схрестивши руки на грудях.

Від вигляду чайника, в якому хлюпав еліксир життя, у роті в мене остаточно пересохло. «А бодай його! Буде, як буде!» — вирішила я та ковтнула чай. Шпарка рідина зросила язик та трохи обпекла піднебіння.

— Ваша дівчина, юначе, виявилася сміливішою, — засміявся Бенге.

Франц поцілив у мене лютим поглядом, ніби я була винна в усіх гріхах Всесвіту, схопив виделку та зі швидкістю світла заходився наминати омлет.

Коли ми закінчили з раннім сніданком, Бенге промовив:

— А тепер, коли ви трохи вгамували голод та відновили сили, давайте побалакаємо. Розповідайте все, від початку до кінця. Четверо елізійців запевняють, що вполювали вас поблизу кордону при спробі шпигування. Чи це правда? — прем’єр-міністр глядів уважно та спокійно, наче батько, що питає в неслухняних дітей, чи правда, що вони тягали за хвіст сусідського кота.

— Це брехня, — відказав Франц, що, попоївши, трохи втихомирився. — Насправді вони викрали Ліку неподалік від табору Знехтуваних…

— Ліку? Гм… — Бенге замислився, а тоді, ніби випірнувши зі сну, посміхнувся: — Ви, до речі, не назвали свої імена.

— Франц Культ, — випалив колишній Обраний.

— Ліка Ставроді, — мляво пробубоніла я.

— Як ви сказали? — чомусь пожвавився Бенге. — Ставроді?

— Так, — я ствердно хитнула головою. — Вам знайоме це прізвище? — напружилася. Невже він міг знати моїх тата чи маму?

— Гм, гм… — знову промугикав голова. — Та ні, не знайоме, — він зиркнув на Франца. — Прошу пробачення, що перервав. Продовжуйте.