Розділ «Книга II. Елізій»

— Міський голова живе тут? — вихопилось у Франца, що недовірливо глядів на вхід у помешкання прем’єра.

— Саме так, — відповів білявий патрульний. — Вас це дивує?

— Звісно! Він же керманич, володар! Чому не обрав кращого, пишнішого місця? Наприклад, у тих хмарочосах ген за нивою? — колишній Обраний змахнув рукою убік виходу з коридора.

— Він — вільна людина й живе, де забажає, за власним смаком.

Франц витріщився на мене, ніби зауважуючи: «Ні, ти чула, яка дурниця!»

— Ти міркуєш як Обраний, — прошепотіла я з посмішкою. Коли побачила просту табличку, страх невідомості кілька разів на згадку скрутив нутрощі, а тоді зменшився й зник.

Блондин натиснув на кнопку дзвоника. Мабуть, Бенге дуже лютуватиме, що його розбурхали ще й на світ не зазоріло.

— Бенге слухає, — почувся бадьорий голос із пристрою, що висів коло дверей.

— Командир десятої патрульної бригади Любомир Грей, — скоромовкою відрапортував блондин. — Пане прем’єре, сьогодні на підступах до Елізія були затримані двоє чужинців. За всіма ознаками, це громадяни Мегаполіса.

— Проведіть їх до мого кабінету, — жвавий голос посерйознішав.

Двері розчинилися самі по собі. За ними намалювався невеликий світлий передпокій із розлогим, ледь не на всю стіну, свічадом та кількома стільцями, певно, для відвідувачів. Командир десятої патрульної бригади посунув уперед, за ним Франц, я та ще троє бійців у чорному. Решта скупчилась коло входу. Ми завернули праворуч у вузький коридор, що прямував до ще одних дверцят, люб’язно розчахнутих.

— Проходьте! — гукнув той самий енергійний бас.

За простим дерев’яним столом сидів прем’єр-міністр міста «вільних людей» — Бенге.

Франц та я увійшли до кабінету. Патрульні причинили за нами двері та заходилися вартувати в коридорі. «Дивно, чому Бенге не наказав їм лишитися? Хіба йому не потрібна охорона?» — чудувалася я.

У кріслі сидів худорлявий чорношкірий чоловік з охайною борідкою та поважно спозирав нас. З-під столу виглядали ноги у блакитних джинсах та зелених капцях. Я ніколи ще не бачила настільки дивацького, по-домашньому розслабленого й до того ж різнобарвного вбрання, особливо на міністрі.

— Сідайте, — перервав мовчанку господар, вказуючи рукою на просторі крісла навпроти. — Переконаний, ви стомилися з дороги. Вам уже повідомили, що мене звати Бенге. Я — прем’єр-міністр Елізія, — він дружньо посміхнувся. Очі зоріли хитрими променями.

Я впала в м’яке крісло, лише зараз помітивши, наскільки виснажена. Безсонна ніч, смертельна загроза, а до того ще й сварка з Францом та піший хід пустелею. Потилицю запекло. А ще мене спостигла шалена спрага. Язик прилип до піднебіння, було боляче навіть відкрити рота.

— Бажаєте кави чи чаю? — співчутливо запропонував Бенге. — А може, кілька бутербродів та омлет?

Я увіп’ялася в нього поглядом. Що тут відбувається? Ми ж, здається, вороги, шпигуни, чому він стрічає нас, як найщиріших друзів?

Згода майже злетіла з моїх вуст, та Франц устиг раніше: