Розділ «Книга II. Елізій»

Куди ми прямуємо? До порятунку чи страти? У думках мимоволі сплив образ іншого коридора — у Вежі володарів Мегаполіса, хоча цей осяйний просторий хід не мав нічого спільного з мармуровим мороком прихистку Обраних.

Зненацька коридор скінчився й перед очима простяглося… поле! Так-так, справжнісіньке поле! Подекуди височіли кострубаті стіжки сіна, трохи осторонь паслися корови та вівці, у багнюці вдоволено рохкали свині. А ще далі, за нивою, визирали хмарочоси. Я нишком глянула на Франца, що вражено дивився вгору. Над головою синіло небо, а хмари, схожі на замки чи, може, пухнастих котів, сумирно плинули кудись. Я приголомшено обернулася, позаду височіла кам’яна стіна пагорба.

— Звідки тут усе це? — не витримала я. — Адже ми всередині гори!

Патрульні враз зиркнули на мене: хтось із подивом, хтось роздратовано, декотрі ховали поблажливі усмішки.

Відчула, як Франц пригортає мене, ніби воліючи захистити від можливої небезпеки. Може, ми під гіпнозом і все це тільки марево?

— Ви спостережлива, — гмикнув блондин. — Тільки всередині пагорб — порожнистий. Адже він створений лише, аби очі відвести, як захист від чужого, цікавого погляду, — він наголосив слово «чужий» та ввіп’явся в мене очима. — Стеля змайстрована з прозорого, але непроникного матеріалу. Непроникного для всього, окрім сонячного світла та енергії.

— А повітря? — не вгавала я. — Тут пашить травами та сіном, як на справжньому полі!

— Системи вентиляції, — гордовито сповістив очільник.

Я дивувалася, чому він не перерве мене та відповідає на всі питання. Адже ми — полонені! Чи, може, це чергове правило «вільних людей», як вони себе називають? Блондин натомість вів далі:

— Кисень потрапляє ззовні, а тут уже насичується ароматами. Адже поле, і трава, і дерева, і тварини — усе справжнє.

— Як це можливо? — прищулився Франц. — Навколо ж пустеля та жодної живої істоти!

Керманич стенув плечима:

— Це вже питання до наших учених, адже я звичайний солдат. Ну добре, подивилися й годі, — він рушив вздовж лану, притискаючись до кам’яної стіни. Це навіть важко було назвати стіною, радше численні виходи до поля.

— Куди ми йдемо? — напружився Франц. Мабуть, розмислював, як нам вчинити, аби виплутатись із халепи з найменшими втратами.

— До нашого керманича, міського голови. Він вирішить, що з вами далі робити, — знову відказав блондин. Видавалося, що інші патрульні — його сліпо-глухо-німа тінь.

— А які є варіанти? — задиркувато настовбурчився Франц.

Очільник солдатів похмуро зареготав:

— О! Безліч.

Ще чверть години ми крокували повз стіну. Поле ліворуч усе не кінчалося. Потому звернули у черговий прохід і знову навколо замерехтіли сотні вогнів, освітлюючи коридор.

Зувсебіч повсякчас виростали двері: величезні чи крихітні, прості дерев’яні чи металеві з кованими ручками, інші з пластику чи скла, декотрі — круглі, що нагадували безкінечно закручених равликів (хтозна, як їх розчинити). Ми підступили до скромних залізних дверцят (власне, до того я помічала набагато розкішніші) з охайною табличкою, що майоріла нехитрим написом: «Голова Елізія, прем’єр-міністр Бенге».