Розділ «Книга II. Елізій»

Черепаха із дзеркальним панциром загуркотіла, замугикала, кілька разів пирхнула та зірвалася з місця. Повз нас неслася пустеля у вранішніх сутінках. Сіріло каміння, небо жевріло світло-рожевим — скоро світанок.

— Як зветься те, на чому ми їдемо? Швидкомобіль? — спитала я, не в змозі стримати природну цікавість.

По зосередженому й похмурому обличчю Рема ковзнула посмішка:

— Чудернацьке слівце — «швидкомобіль». Власне, ви майже не помилилися, — він скосив оком на зброю у Францевій правиці, зважуючи, говорити далі чи ні. — Це — сонцемобіль. Він збирає сонячну енергію через спеціальні свічада на даху та акумулює її, що дає можливість пересуватися вдень і вночі без жодного палива чи підзарядки. Дуже екологічно, — жовтозубий замовк на кілька секунд. — До речі, ми майже приїхали, — він зловісно вишкірився.

Я інстинктивно зіщулилась та мимоволі вчепилася в руку Франца. Той запитально глянув на мене, а тоді підбадьорливо провів пальцем по моїй долоні.

Сонцемобіль плавно гойднувся та завмер. Я прикипіла поглядом до вікна, роззираючись справа наліво, та все ж не могла второпати, на честь чого зупинка. Навколо не було жодних слідів цивілізації, лише височезний положистий пагорб.

— Але ж тут нічого немає! — обурився Франц та, притиснувши дуло автомата до Ремової скроні, загарчав: — Куди ти нас привіз?

— На місце призначення, — оскалився той. — Ви, мабуть, очікували побачити численні хмарочоси, вежі, будинки, так, юначе?

— Що за жарти? — Францеві щоки гнівно палали.

— Елізій — незвичайне місто, — пискнув ззаду тоненький голос Аліси. — Наші пращури звели рай під землею.

Мені важко уявлялося, як люди спроможні жити в підземеллях, у задушливих і вогких печерах. Там зграями сновигають кажани, а повітря пахне мохом та пліснявою. Ідея навідатися до Елізія приваблювала все менше й менше, та я пам’ятала, що це наш єдиний шанс поповнити запаси води та харчів і здобути підтримку. Шанс урятувати Мегаполіс від певної загибелі.

Ушістьох ми підступали до пагорба. У вранішній імлі я помітила, що він рухлий та дірчастий, схожий на неозорий мурашник (десь зо півкілометра заввишки). Щоб обійти його та ступити на інший бік, знадобилося б, мабуть, кілька годин.

— Пред’явіть документи! — почувся льодяний голос за спиною. Я кинула оком на Рема: жовтозуба лиха усмішка блимнула в нього на вустах.

Я обернулася. Позаду виструнчилась дванадцятка високих жилавих чоловіків у чорній уніформі. Мабуть, патруль.

— Кидайте зброю хутчіш, — зашепотів старий каніб Францові. — Їх значно більше. Ми недобре кінчимо.

Хлопець слухняно опустив пістолет. «Правильно, — шаснула думка в моїй голові. — Вони не повинні сприйняти нас як ворогів».

Сивоволосий, Рем, Х’юго та Аліса по черзі показали документи.

— Тепер ви! — патрульний змірив мене та Франца зимним поглядом.

— Річ у тому, що ми… — почала я.

— Вони — жителі Мегаполіса! — Рем обвинувально тицьнув у нас пальцем. — Ми схопили їх неподалік від кордону. Однак цей хлопчина, — жовтозубий вказав на Франца, — відібрав у нас зброю та наказав провести до Елізія. А нам тільки цього й треба було! Адже ми знали, що вхід боронить наш відважний патруль.