Розділ «Книга II. Елізій»

— Може, хоча б Мойсея попередимо? Йому б варто з нами поїхати… — переконувала я.

— Краще не гаяти часу, — колишній Обраний хитнув головою.

— Здається, ти просто не бажаєш ділитися славою… — нахмурилась я.

— Якою славою? — здивувався Франц.

— Першовідкривача, — я схрестила руки на грудях.

— Усе готово. Покваптеся, — Рем уже вмостився за кермом та визирав із вікна.

— Чого раптом такий поспіх? — примружилась я, нутром відчуваючи підступ.

Жовтозубий глянув на мене кришталево чесним поглядом.

— Маємо потрапити в місто до світанку, — пояснив Х’юго з улесливою посмішкою. — Бо ж ризикуємо зіткнутися з патрулем. І тоді всі разом накладемо головою. Нас підозрюватимуть у служінні Культу, а вам, як чужинцям, одначе не минути лиха.

Лисий солодко посміхався, але очі його так і пряли в усі сторони.

— Каніби брешуть, — прошепотіла я Францові у вухо.

— Дурниці, — відмахнувся той. — Вони просто налякані. Окрім того, усі четверо заприсяглися. Гадаю, підозри безпідставні.

Куди подівся його «нюх» на людей? Х’юго обманює, це ж очевидно. Невже Франц того не помічає, осліплений далеким жаром Елізія, що палав у нашій уяві, наче провідна зірка, наче чарівний золотий край — земля обітована.

— Шосте чуття підказує, що квапитись якраз не варто! — напосіла я.

— Відколи це Вчена посилається на шосте чуття? — хлопець насмішкувато гмикнув.

— По-перше, я давно не Вчена, — я чомусь розлютилася, хоча раніше, коли мене так називали, сповнювалась гордощами та шарілася від задоволення. — А по-друге…

— Треба поспішати! — знов почувся голос Рема.

— Давай, ходімо, — Франц потягнув мене за руку.

— Ну гаразд, — я зітхнула і знехотя попленталася слідом.

Ми повсідалась у швидкомобіль коло Рема. Позаду Х’юго пригорнув Алісу, що здригалася в риданнях, а їхній батько тим часом відсторонено дивився у вікно. Генріха завантажили в багажник.