Розділ «Книга II. Елізій»

— Дурепа! — гнівно вигукнув сивий.

— Справді, Франце… Нехай присягнуться, — запропонувала я. Мріяла, щоби все скінчилося якнайшвидше. — Вони можуть провести нас до Елізія!

— До Елізія? — криво всміхнувся хлопець. — Бачиш, яких монстрів породив цей, так званий, рай?

— Узагалі-то, нас таких лише п’ятдесят сімей, — ображено пробуркотів Х’юго, тримаючись за плече. — А населення Елізія — кілька мільйонів. Тож ми — особливі.

Франц звів брови та замислився.

— Кажете, вільні люди, чиста вода, життя без каст? — він наче щось зважував.

Каніби швидко закивали.

— Гаразд, припустимо. Живіть собі, заради Бога, але мусите присягти, що доправите нас до міста, відмовитесь від Культу і припините вбивства та людожерство. Ви готові? — суворо запитав Франц.

— Я — так, — гаряче і ніби радісно підтвердила Аліса.

Поміж чоловіків, наче бомба на зворотному відліку, судомилась тяжка тиша.

— Я своє віджив, — повільно проказав сивоволосий. — І заприсягнуся заради дітей.

— Батьку! — загурчав Генріх, ніби непокірний двигун вічного горіння. — Ти хочеш відцуратися Культу? Хіба не ти навчав нас відданості предкам, не ти запевняв, що Культ — понад усе?

— Так, — згодився той. — Але прийму будь-які вимоги, щоби зберегти ваші життя, діти, і самому ще ряст потоптати.

— Тоді я теж заприсягнуся, — Рем ступив до батька.

— У канібів слово старшого в родині — закон, — озвався Х’юго. — Я готовий.

— А я — ні, — прогримів здоровань. — Краще смерть, ніж таке буття.

— Підкорися старшим, Генріху, — нахмурив брови сивий. — Я першим покажу приклад. Присягаюся кров’ю пращурів, а також своєю та синів і доньок своїх, а також тих, чиєю кров’ю окропив землю, присягаюся зректися Культу канібів і доправити цих двох чужинців до Елізія.

— А також нікому більше не завдавати шкоди, — підказав Франц, струснувши пістолетом.

— А також нікому більше не завдавати шкоди, — слухняно повторив батько.

— Присягаюся кров’ю пращурів, а також своєю… — зазвучали голоси Рема, Х’юго та Аліси.