Розділ «Книга II. Елізій»

Мовчки кивнула. Здавалося, ніби мої пальці перекинулись на десяток деревинок, що не гнуться й уже ні на що не здатні. Кляті вузли…

— Оце так! — знову повторив Х’юго.

— Елізій, — заговорив Рем, — це місто вільних людей. Після того, як побудували Мегаполіс та сформувалася система каст, наші пращури відмовились жити в такому світі та збунтувались. Їх відтіснили в пустелю, де, як ви знаєте, води та їжі вже тоді, сто років тому, майже не було, а та, що й була, — геть уся отруйна. Однак предкам вдалося віднайти майже посохле, але чисте джерело. Та всі розуміли, що його надовго не стане. Тому наші вчені застосували всі сили, аби винайти способи видобування води, а головне, її очищення від труйних залишків Великої Атомної війни. За рік вони досягли успіху.

— Вам вдалося вигадати досконалий фільтр? — я широко розкрила очі.

— Так, іще століття тому, — відказав сивий. — Ми не мали іншого шансу вижити. Усі чисті джерела опинились на території Мегаполіса.

— А чому ви… гм… маєте таке дивне гастрономічне захоплення? — спитав Франц. Його руки (нарешті!) вдалося звільнити, і він стискав та розтискав пальці за спиною.

— Як я вже сказав, століття тому вченим знадобився рік, аби створити та налаштувати систему очищення, — відгукнувся Рем. — Води у ті дванадцять місяців вистачало лише для пиття. Та й до відновлення ґрунту ще не дійшли. Тому врожаю тоді не мали жодного, скотина ж уся поздихала. Запаси харчів майже скінчилися — й елізійців спостиг страшний голод. І тоді ми, вільні люди, почали жерти одне одного. Декотрі з тих, хто скуштував людське м’ясо, уже не могли обійтись без нього, навіть коли життя повернулось у звичну колію і всього було вдосталь. І вони заснували Культ канібів. У день п’ятнадцятиріччя юний член родини перетворюється на повноцінного каніба, уперше спробувавши чоловічину та пройшовши таким чином ініціацію. Той, кому не вдається скласти «іспит», сам замінює святкову страву. Сьогодні день Аліси.

— Реме! — заканючив наймолодший — здоровань Генріх. — Годі вже теревенити! Гамати хочеться! Ну-у-у…! — це його «Ну-у-у» нагадувало вовче завивання.

— Справді, синку, вже час, — сивоволосий поплескав Ремове плече. — Аліса чекає, а скоро вже світанок. Не дай Боже, прикордонники щось помітять.

— Першим вали пацана за моє коліно, — вишкірився Генріх та масно зиркнув на чорнявця, а тоді на мене.

Рем притиснув пістолет до Францевого чола.

Я майже не дихала. Скільки разів повторювалась подібна сцена? Що як нам не допоможуть розв’язані руки та ноги й ми закінчимо життя як вечеря для жалюгідних людожерів? Побоювалась зайвий раз поворухнутися, аби Рем випадково не надавив на спусковий гачок.

— Може, тобі кортить щось сказати на останок, хлопче? — у голосі жовтозубого лунало роблене співчуття, а в знущальному погляді сконденсувався лід.

— Так, кортить, — повільно протягнув Франц. Я відчула, що зараз має щось статися. — Хочу сказати, ЩО ВИ, — він чимдуж закулачив Ремові в коліно, той зі скриком схопився за ногу, впустивши пістолет, — НІЧИМ, — чорнявець підхопив зброю, — НЕ КРАЩЕ, — подряпав кулею Х’югове плече; на нього самого мчав кремезний Генріх, розчепіривши руки, — ОХОРОНЦІВ У МЕГАПОЛІСІ! — постріл здорованеві в литку. — ТЕЖ МЕНІ, ВІЛЬНІ ЛЮДИ!

Відчувши викид адреналіну, я підбігла до Аліси та заломила її руки назад. Франц там часом наставив зброю на сивоволосого батька канібів.

— Не вбивайте його! — тоненьким голосом завищала Аліса, по її щоках котилися вологі краплі розпачу. — І братів! Насправді вони — дуже хороші! Просто інші!

Мені було шкода дівчини, адже я сама колись стала свідком батькової загибелі, тому знала, що жахнішого в житті не уявити. Та не відпускала її, пам’ятаючи, що кровожерлива компанія прагла нас забити, наче худобу.

— Які інші?! — заволав Франц. — Убивці?

— Ми не вбивці, а служники Культу, — наче зачарований проказав Генріх та раптом скривився. На його штанині поволі розпливалась червона пляма.

— Згляньтеся, шановний пане! — благала молоденька білявка. — Змусьте заприсягтися кров’ю пращурів, і вони не завдадуть більше жодної шкоди!