Розділ «Книга II. Елізій»

— Треба тікати.

Вода в казані клекотіла та булькала, наче шалений вир, викрадачі стиха перемовлялися. За п’ять хвилин я поворушила руками, розганяючи кров. На щастя, ноги мені ніхто не зв’язав, адже була непритомна. Не змінюючи пози, заходилась якомога непомітніше розплутувати петлі на Францевих щиколотках та зап’ястях. Тонкі мотузки піддавалися важко. Часу лишалось обмаль, тому я поспішала. А це, як годиться, ще більш утруднювало дійство.

У котлі забуркотіло, густа біла пара поповзла догори.

— Ну все, браття. Вода закипіла. Пора з ними кінчати, — скомандував Рем.

Він сягнув рукою до шкіряної торби, що бовталася на плечі, і дістав крихітний пістолет. Щось підказувало, що, незважаючи на розмір, за потужністю він не поступається автоматам Охоронців, а може, навіть їх переважає. Цікаво, скільки людей це мініатюрне дуло принесло людожерам у жертву? Чи, може, ми — перші?

Піт заливав мені очі. Ноги Франца вже були вільні, а от на зап’ястях мотузки звилися цупким зміїним клубком і не рушили з місця.

Просто схопитись і тікати не було сенсу, адже куля просвердлить тіло, перш ніж ми встигнемо зробити кілька кроків. Сховатись тут ніде — навколо лише пустеля: ні дерев, ні чагарників, тільки випалена земля і всюди каміння. Треба щось вигадати, потягти час, допоки я визволю Францеві руки з полону.

— Стривайте! — благально гукнула я. — Адже все одно нас вб’єте, на пару хвилин раніше чи пізніше — нема різниці. Дайте відповідь лише на кілька питань. Ми маємо знати.

— А це навіщо? — підозріло пробасив здоровило. — Розжалобити хочете? Чи може підкупити? — він заіржав, наче баский жеребець. — Не вийде! У нас вечір ініціації.

— Нічого такого ми не збирались робити, — мій голос дрижав, та я щосили намагалась опанувати себе та зосередитися на мотузці.

— Гаразд, Генріху, що вже там… — Рем зиркнув на велетня-брата, а тоді по-королівськи змахнув рукою, даючи добро. — Нехай питають.

— Усі «дикі» — канібали? — вихопилось у мене. Пальці тим часом билися над тугим вузлом.

— «Дикі»? Які ще «дикі»? — брови сивого здивовано зринули на лоба.

— Так у Мегаполісі звуть усіх, хто мешкає за його межами, — вставив Франц.

— Оце та-а-ак, — щелепа Х’юго бовталася десь під ногами. — Навіть прикро якось…

— Якщо ви волієте дізнатися, чи всі громадяни Елізія — людожери, — знову озвався сивий, — то зауважте, ні, не всі, звісно.

— Що таке Елізій? — ураз поцікавилися Франц і я.

— Вони не знають про нас? — почувся тоненький дівочий запит Аліси.

Ми чимдуж захитали головами, не менш ошелешені ніж вона.

— Мегаполісці вважають, що теоретично десь за межами животіють «дикі люди», «дикуни», так їх, тобто вас, називають, — пояснив колишній Обраний. — Та нікому не відомо, скільки, де і чи існують вони взагалі. Чи це лише плід фантазії одного Вченого, — він насторожено скосив оком на мене.