Розділ «Книга II. Елізій»

— Тоді чому викрали? — вимогливо запитав Франц. — Розв’яжіть нас, і ми спокійно про все побалакаємо, розповімо, звідки ми та…

— Юначе, — перервав його сивий, — ми чудово знаємо, що ви з Мегаполіса. Та не маємо наміру обговорювати з вами абищо. У нас… хе-хе… трохи інші плани.

— Які, дозвольте поцікавитись? — примружився чорнявець.

— Що ви з ними церемонитеся? — злісно процідив здоровань. — Стуліть їм пельки! А ти, сестро, — він обернувся до дівчини, — ладнай хутчіше казан до ватри, тільки води спершу налий. Сьогодні — твоя ініціація, вчися все робити власноруч. Та підкинь лаврового листя й солі, мабуть, зі склянку.

— Ви готуєте вечерю? — ввернула я, прагнучи прихилити до себе «диких» та якось спровокувати розмову, щоби з’ясувати, що діється. — 3 радістю вам допоможу.

Чоловіки знову зареготали. Рем видавав хрипкі звуки, схожі на гавкіт собаки, Х’юго радісно плескав своє коліно та повискував, здоровань гучно заливався, відкинувши потилицю, сивий, їхній батько (невідомо, справжній чи названий), криво посміхався. І лише дівчина, як папір бліда, трусилася, наче осиковий лист, і постійно щось упускала з рук.

Я зирнула на Франца, не тямлячи, що в моїй пропозиції їх так розвеселило. Той лиш здвигнув плечима.

— Не турбуйтеся! — оскалився Рем, нарешті продихнувши від сміху. — Вам зовсім не варто напружуватись. Та й де це бачено, щоби страва готувала себе сама? — він лукаво захихотів.

— Прошу? — писнула я. Лячний здогад м’якими скрадливими кроками підступав до свідомості.

— Ви збираєтесь нас їсти? — проказав Франц тоном психіатра, що розпитує шизофреника: «Як ся мають його сусіди в голові».

— Саме так, юначе, — відчеканив сивий. — Алісо! — гукнув він до дівчини. — Не зволікай! Ми дуже зголодніли.

Усі четверо ввіп’ялись у нас масними поглядами. Мені ввижалося, ніби потрапила в нічний кошмар чи химерну комп’ютерну гру, і скоро, скоро все закінчиться, варто лиш натиснути маленький хрестик у правому кутку екрана чи просто розплющити очі. Я чимдуж зажмурилась та відчутно скубнула свою щиколотку, плекаючи шалену надію прогнати страшний сон. Але нічого не змінилося. Кліпнула кілька разів. — усе те ж кострище та чотири темні постаті навколо. Аліса десь поділася.

— Гадаєш, це такий витончений спосіб залякування? — нажахано прошепотіла я Францові.

— Сумніваюся, — мовив той невиразно та кивнув головою у напрямку багаття.

Двоє людожерів тягли до вогнища велетенський бокастий казан, який легко вмістив би цілого кабана разом із іклами та ратицями.

— Батьку… — вперше озвалася дівчина, тихо та нерозбірливо, ледь не з благанням. — Хіба обов’язково проводити ініціацію сьогодні? Хіба не можна ще трохи зачекати? Я не впевнена, що готова… Може, ви самі покуштуєте, а я десь осторонь посиджу…

— Ти знаєш наші правила, Алісо, — сивий спохмурнів. — Тиждень тому тобі виповнилося п’ятнадцять, ми й так добряче затримались. Мусиш стати повноцінною представницею Культу. Чи сумніваєшся в традиціях пращурів? — очі сипали блискавицями.

— Ні, звісно, ні, — ще тихше прошепотіла білокоса. Її підборіддя здригалось, і здавалося, ще мить — і вона розіллється сльозами.

— Що ви надумали робити? — я почула ніби здалеку свій зависокий голос. На питання ніхто не відреагував. «Дикі» заливали в казан воду з велетенського бідона (звідки в них така кількість посеред кам’яної пустелі?!) та ковтали слину в передчутті.

Знічев’я Франц, що тепер сидів за моєю спиною (і коли він встиг переповзти?), торкнувся задубілими пальцями моїх зап’ястків, ув’язнених ядучою мотузкою. За мить уторопала, що він силкується розсотати вузли та вузлики, заплутані «дикунами». Мусила раніше здогадатися! Кожен із нас не спромігся би звільнити себе сам, але, сівши спиною до спини іншого, був здатен розпустити його пута. Обернулася, сподіваючись стрітися з чорними очима, і з-під насурмлених брів вони блиснули шпарко та рішуче: