Розділ «Книга II. Елізій»

— Що… — прохрипіла я, — що трапилось? Я анічогісінько не пам’ятаю…

— Усе це — твоє бажання побути на самоті якомога далі від табору, — ущипливо прошипів він.

— А конкретніше? Ти сам як тут опинився? І чому ми зв’язані? Нічого не розумію…

— Що ж, я не міг дозволити тобі розгулювати посеред ночі без супроводу та пішов навздогін. Ти цілком поринула у свої думки та мене не помічала. Коли проминула один за одним усі намети та перетнула кордони табору, я почав нервувати та вже збирався тебе окликнути. Та раптом Ваша Величність зволіли приземлитися коло величезного каменя, — Франц гмикнув. — Я влаштувавсь неподалік та заходився стежити. Ти просиділа там близько сорока хвилин, а тоді несподівано схопилась, мабуть, вирішивши повернутися. Зненацька в тебе з-за спини вискочив мужик і, не встиг я зробити й кроку, гепнув тебе по голові дерев’яною биткою. З-за каменю визирнув іще один. Та я був уже поряд. Першому, тому, що з кийком, добряче вгатив у щелепу, здається, вибив навіть кілька зубів, — він на мить затнувсь, глипнувши на мене, а тоді швидко виправився. — Ну, гаразд, може, нічого й не вибив, але він втратив рівновагу та осів на землю. З другим я б, може, ще впорався, аж ось казна-звідки взялися ще двоє. Й обидва — здорові, наче бики. Учотирьох вони напосіли на мене, скрутили, зв’язали руки й ноги…

Я увіп’ялася поглядом у Франца. Крізь темряву помітила закипілу кров на любих вустах, розтяту брову й посинілу пляму під оком.

— Потім нелюди заходилися мотузувати тебе, — вів далі колишній Обраний. — А ти все ще не приходила до тями. Господи, як же я боявся, що не опритомнієш, — чорні зіниці підозріло блиснули. Франц ковтнув клубок, що підступив до горла, та опустив погляд.

— А тоді нас потягли кудись. Запхали у машину. Щось середнє між швидко-та електромобілем. У Мегаполісі таких нема. Стрімко мчить, кілометрів зо двісті на годину, та не на пальному, — хлопець заторохтів, певно намагаючись відігнати щемливе почуття, що напало на нього. — За десять хвилин вони пригальмували тут. Коло ватри чатувала юна дівчина, — він скосив очі вбік кострища. — Тоді чоловіки жбурнули нас сюди, а самі вмостилися поряд із поплічницею. У цілому, ти була непритомною трохи менше години.

— Пробач, — промимрила я. — Через мене знову встряли в халепу по самісінькі вуха, — сльози прокладали вогкі стежинки на щоках. Нащо, нащо я відійшла від табору?

— Само собою. Нічого нового, — глузливо посміхнувся Франц.

— А ти, взагалі-то, теж молодець! — я трохи підвищила голос, уїдливо позираючи на чорнявця. — Не треба було…

Певно, нашу розмову зачули коло ватри, бо один з чоловіків повільно обернувся.

— Так-так! Здається, наша маленька гостя нарешті опам’яталась, — вишкірився він, показавши жовті зуби. Кількох не вистачало. Невже Францева робота?

— Ти зробив серйозну дурницю, Реме! — з докором мовив другий молодик до жовтозубого. — Казав же тобі: «Бери товстіших». Тим більше, що варіантів — море. А ти хап першу ліпшу, — безвусе обличчя скривилося. Невелика лисина зловісно поблискувала у відсвітах вогню. Мабуть, гаряче йому біля кострища.

— Так, Х’юго має рацію, — ображено відкопиливши нижню губу, прогугнів третій — здоровань, певно, наймолодший із мужчин. — Та й з оцим, — він лупнув очима на Франца, — виявилося стільки клопоту! Колінну чашечку мені пошкодив, вилупок! Я ж пояснював, сплячих беріть, спля-чих!

— Замовкніть! — відрубав четвертий, цілковито сивий. Тисячі зморшок зорали його чоло, а втім, тіло виказувало колишню міць та гнучкість, — Рем дбає про вас, як старший брат. І йому належить вирішувати, через кого ініціювати сестру, щоб нарешті залучити до Культу.

— Пробач, батьку, — покірливо промекали Х’юго та здоровань. Жовтозубий, очевидно Рем, самовдоволено вип’ятив груди.

Білокоса в розмову не втручалася та копирсалась палицею у розпеченому вугіллі. Її худенькі плечі здригалися від кожного гомінкого звуку.

— Послухайте! — благально скрикнула я. — Розв’яжіть нас! Ми вам не вороги. Ми прийшли на вашу землю з миром та проханням про допомогу.

Чоловіки кілька митей приголомшено спозирали мене, а тоді загиготіли.

— Чув, брате? — Х’юго плеснув плече Рема та перекривляв: — Вони з миром прийшли! — він знову заіржав, а тоді втупився в мене і лагідно додав: — Мила дівчино, відверто кажучи, нам начхати, із чим ви прийшли. Ми аж ніяк не розглядаємо вас як суперників чи, боронь Боже, ворогів.