Розділ «Книга II. Елізій»

Я відступила від табору Знехтуваних на кількасот метрів. Шлях освічував розпромінений місяць, наче телескоп когось із янголів, а чи самого Господа, що спозирав крізь нього, як комашаться діти людські, як нівечать усе навколо. Зрів Він також і конвульсивну істерику Землі, і страшні катаклізми, і посміх маляти, і перший цілунок. Що якби мати таку саму штукенцію, аби бодай одним оком глянути, що коїться в Мегаполісі?

Неподалік височів черевастий валун з пласкою поверхнею, на зріст — майже як я. Вирішивши, що годі блукати (уже й так віддалилася від людей), я всілась прямо на землю та сперлася спиною на гладкий камінний бік. Здавалося, ніби мертвий шмат мінералу теж дихає і снить минулим, тими щасливими днями, коли навколо хлюпалося море з трав та квітів, а він сам був часткою гори чи, може, пагорба.

Я все ще гнівалась на Франца, не в змозі зрозуміти, звідки така зневага до чужих переживань. Мені було шкода Знехтуваних, адже їхні страхи, очевидно, не відрізнялися від моїх. Що як так само крокуватиму пустелею, нічого не підозрюючи, і мені раптом не стане повітря? Загину, не промовивши жодного слова, не попрощавшись із Францом, не побачивши «диких», не проживши довге життя аж до старості. Або ще гірше, якщо це станеться з ним. Ні-ні, неможливо! Треба вірити, як настановив Мойсей.

А як чорнявець лютував через Якова! Ревнощі, звісно… Але ж вони були найкращими друзями. Я досі не могла збагнути цих дивних стосунків. Брати, суперники чи те й інше одразу? І що переважає в цю конкретну мить, вгадати несила.

Думки струменіли та плинули повагом, наче повільний річковий потік, і я почала куняти. Перед очима спливали обличчя всіх тих, кого любила: мами, тата, Якова, Франца… Ввижалося, ніби батьки живі й ми накриваємо вечерю у вітальні за великим столом, і от-от мають завітати хлопці, а може, навіть Розалі. Вона тріпне мідним волоссям, а тоді насмішкувато, втупиться очима в когось із присутніх…

Сторонній шурхіт неподалік змусив мене отямитись, і, розплющивши очі, я сторожко заозиралася.

«Що б це могло бути? Вітер наче вщух. Тварина? Навряд. Ми досі не помітили жодної», — розмислювала я.

Скільки часу минуло з тої миті, як залишила табір: п’ятнадцять хвилин чи кілька годин? Не знала напевне.

Підвелася, обтрусила джинси. Дмухнув теплий південно-західний вітер, і я вдихнула на повні груди, злегка примружившись.

Зненацька десь поряд знову підозріло зашаруділи, а тоді різкий несподіваний біль розтяв потилицю навпіл. Я провалилася в морок.

Глава 6

Я здійняла повіки й миттю скривилась від терпкого болю, що скував мізки, наче шапка манкурта, скроєна з верблюдячої шкіри. Кажуть, багато століть тому, такі надягали на вибриті голови полонених рабів, яких потім зоставляли в пустелі із зав’язаними руками та ногами. Під пекельними променями сонця верблюдяча шкіра стискалася та завдавала нещасним нестерпних страждань. Подейкують, що вони або помирали, або якщо лишалися жити, то цілком втрачали пам’ять.

Раптом я усвідомила, що мої руки теж зв’язані та вже позатікали від довгого безруху. Може, і мене, як тих манкуртів, просто покинуть тут, аби згодом перетворити на ідеального раба? Невже «дикуни»?

Пасмо волосся впало на очі, і я трохи заспокоїлась. Отже, верблюдячу шапку натягати ніхто не збирався. Голова все ще тріщала від удару.

Лежачи в позі зародку, я відчувала щокою шорстку землю. Звідкись з лівого боку линули тихі голоси, та слів не сила розібрати. Трохи підняла голову, силкуючись розгледіти співрозмовників.

Четверо чоловіків і юна білокоса дівчина, іще підліток, повсідалися коло чималенької ватри. Їхні обличчя були мені невідомі й загалом щось чудне ввижалось у їхній зовнішності. Потилиця безжально щеміла, та я змусила себе зосередитись. І… Господи, різнокольорова одежа! Це ж «дикі» люди!

— Ти в порядку? — почувся знайомий шепіт. Я сіпнулася. Що він тут робить?!

— Франц?! — ледь не скрикнула я.

— Ну так-так, хто ж іще. Скажи краще, як ти?

Я глянула назад через плече та стрілася з ним очима, у яких завмерло безгучне питання. Хлопець сидів поряд на колінах, його зап’ястя також паралізувала їдка мотузка.