Розділ «Книга II. Елізій»

— Бо, мабуть, ти не так часто виявляв своє зверхнє ставлення!

Я зовсім не бажала сваритись із хлопцем, особливо тепер, коли також боялася за нього. Бо хто міг гарантувати, що чорнявця не вразить непоясненний напад ядухи чи він не щезне посеред ночі навіки? Але я була не спроможна примиритися з відвертою байдужістю до чужих страждань.

— Чим вони тобі завадили? — далі напосідала я. — Це — їхній страх, і кожен воює з ним, як вдається. Яків ніколи б…

— Яків? — засичав колишній Обраний, звузивши очі. — Може, нарешті забудеш про цього волоцюжку? Адже ми не в Мегаполісі!

— А що таке? — я роблено закліпала очима. — Наш пан Льодяна Врівноваженість ревнує?

— До кого? — презирливо скривився Франц. — До цього нікчеми?

Зненацька він зчепив кулаки та вилаявся:

— Чорт забирай! Так, ревную! Цей пройдисвіт вився коло тебе від дня нашого знайомства!

— То й що? Нас із тобою тоді ще нічого не пов’язувало.

— Навіть так? — процідив Франц. — Чого ж ти з ним не милувалася? Мала пречудову можливість!

Несподівано до горла підступила нудота. Досадливо глянувши на хлопця, я тихо мовила:

— Яким бридким ти деколи стаєш…

Одвернувшись, я рушила геть від намету, обігрівача та Франца. За мить хтось торкнувся моєї спини:

— Ліко, пробач. Я…

— Не чіпай мене! — прохрипіла ображено. — Хочу побути на самоті.

— Ти з глузду з’їхала? — звів брови колишній Обраний. — Через таку нісенітницю? Надто небезпечно вештатися наодинці поночі, ти ж розумна, сама тямиш, — він знов узявся мене напучувати.

— Твої настанови в мене вже ось де! — я рвучко провела ребром долоні по шиї. — Хочу побути на самоті! Хіба не ясно?

Знехтувані, що готувалися до сну, вкладаючись у м’які намети зі штучного хутра, невдоволено зиркали на нас.

— Як бажаєте, — Франц зобразив напівуклін.

«Знущається», — промайнуло в голові. Я роздратовано пирхнула та, час від часу перечіплюючись через кругляки, попрямувала вперед повз тимчасові прихистки вигнанців, схожі на землянки, крізь каміння та пилюку, назустріч північному вітрові.