Розділ «Книга II. Елізій»

— Пом’яни, Господи, душу спочилого раба твого та прости йому всі провини вільні й невільні, даруй йому Царство Небесне і причастя вічних Твоїх благ і сотвори йому вічную пам’ять.

— І сотвори йому вічную пам’ять, — промайнуло по рядах.

Це була тільки перша Смерть. Протягом наступних двох діб згинуло ще з десяток чоловіків та жінок за таких самих обставин. Якби хтось глянув на нашу путь із високих хмар, то легко пізнав би її за могилами та хрестами.

Люди ремствували:

— Пустеля нищить нас, хіба не бачиш, Мойсею? Брати та сестри гинуть від невідомої хвороби чи без сліду зникають щоночі. Хтось полює на Знехтуваних, чи сама природа гнівається на людство та нівечить наші лави. Нам не вижити тут, не дійти! Повертаймося назад у Мегаполіс!

— У Мегаполіс? Може, Знехтувані всі полягли, адже бійці Ареса майже не мали зброї. У всякому разі, за моїми відомостями. До того ж якби вони перемогли, хіба б не надіслали сигнал чи, бодай, крихітну звісточку? — відповідав керманич, розважливо сяючи очима. — Що як ми повернемось на певну згубу?

— Але ж і тут певна згуба! — дорікали зневірені.

— Ні, браття. Тут є шанс відшукати руку помочі.

— Та ми помремо всі, допоки ця триклята рука з'явиться десь на обрії! — гукали найбільш обурені.

— Головне, сподіватися, — мовив Мойсей, та його спокійна впевненість накрила нас захисним куполом.

Надвечір ми з Францом обговорювали реакцію подорожніх.

— Скиглять і скиглять! Скільки можна? Боягузи вони, от і все! — відрубав хлопець.

— Ти занадто категоричний, — не згодилась я. — Знехтувані переживають за себе та близьких. Це цілком нормально.

— Треба мати сили переступити через власні страхи та йти вперед до мети. Я теж за тебе боюся, але ж не нию!

— Відколи це ти не переварюєш чужої слабкості? — докірливо встромила погляд у чорні очі. — Не всі ж мають моральні сили… — затнулася я.

— Ти щось переплутала. Я завжди був таким, — криво всміхаючись, він склав руки на грудях.

— Зі мною ні…

— Бо це ти, а не хтось інший, — він розтулив руки для обіймів, та я відсахнулась.

— Так не можна ставитися до людей, — суворо хитнула головою. — Це підхід Обраного.

— Раніше мій підхід тебе не бентежив, — Франц говорив у тому ж тоні, не підвищуючи голос, та в ньому вже відчутно вгадувалися сталеві нотки.