Розділ «Книга II. Елізій»

— Ви хочете покинути тіло пана Ніколо без належної шани посеред пустелі? — прогримів очільник з відтінком погрози.

Знехтувані німували. Я навіть помислити не могла, що в серцях моїх побратимів живе подібна байдужість. Може, Франц має рацію і я ще не забула кастові порядки? Хоча до чого тут якісь порядки? Те, як ставимось до померлих, — одна з крихітних деталей, що робить нас людьми.

— Ми вже не в гетто, панове, — вів далі старий мудрець. — І ми — не тварини. Роками касти силувалися перетворити Знехтуваних на тупу худобу, розлучаючи багатьох із родинами, відбираючи улюблену справу, почуття власної гідності. Вони спаплюжили таїнство поховання, скидаючи наш тлін у смердючу Яму. Але саме тої миті, коли частина Знехтуваних подалася на пошуки кращого життя, тої миті, коли наші брати повстали та кинулись у бій, ми заявили про те, що в каст та керманичів Мегаполіса нічого не вийшло.

Послухайте, саме поміж нас вижило мистецтво: музика, живопис, література. Саме ми зберегли рештки вільного духу і прагнення до свободи. Хіба це не привід пишатися собою?

Нині настав час наново вчитися бути людьми!

Юрба у білих шатах, уже трохи пошарпаних та заношених, схилила голови. Здається, усвідомлення того, до якої ницості докотилися, мешкаючи за огорожею, розчавлювало непідйомним тягарем.

І десятки подорожніх в єдиному пориві, ретельно та сумлінно заходилися рити могилу такому собі панові Ніколо, якого досі майже ніхто не знав. Ґрунт, що ствердів від посухи та вітрів, огинався, прагнучи зберегти цілісність, боячись поранень. Та руки безжалісно шкребли його, ламаючи нігті та роздираючи пальці до крові, тиснучи дужче й дужче, і вже за півгодини все було готово.

— А хто ж відправлятиме похорон та поблагословить мерця в подальшу путь? — здійнявся жіночий голос. — Адже не можна без молитви.

— Так Мойсей і відспівуватиме! — пробасив хтось у відповідь.

Очільник кивнув.

Тіло нещасного Ніколо обережно загорнули в ковдру, що її пожертвував якийсь бородань, та опустили в землю. Мойсей зачитав молитву з пам’яті точнісінько так, як це робили Священики на похороні когось із каст.

— Тепер я абсолютно певна, що ти мав рацію щодо Мойсея, — прошепотіла я Францові. — Звичайні мегаполісці так чітко не пригадали б кожного слова.

— Ще одне підтвердження того, що чутки не завжди облудні, — протягнув він.

Натовп побожно шепотівся. Авторитет керівника щомиті ріс у геометричній прогресії.

— Але не ясно одне, — пробурмотіла я. — Усе ж таки, як Мойсей потрапив до Знехтуваних? Священики ж наче не виганяють своїх членів.

— Я підозрюю, що це його особистий вибір, — чорнявий парубок глядів кудись за обрій.

— Що ти маєш на увазі?

— Можливо, це своєрідний акт самопожертви. Тобто він вважав, що, знаходячись поміж нас, принесе більше користі. Або ж його нудило від якихось звичаїв панотців, — Франц коротко засміявся, — а зворотного шляху до попередньої касти вже не було.

— Цікаво, — я штрикала черевиком сіруватий валун, — особливо цікаво, що це за каста…

Мойсей завершив молитву, а тоді звідкись витяг два кілки, зв’язав їх тонким іржавим дротом у подобу хреста та примостив його на кам’яній могилі зі словами: