Розділ «Книга II. Елізій»

— А може, наших викрадають зовсім не люди… А якісь страховиська чи хижаки, що харчуються чоловічиною! — відказували інші.

— Звідки їм узятися? Той Учений на відео наголошував, що жодних тварин тут нема, — не погоджувались треті.

— Ну помилився чолов’яга, з ким не буває! — стенали плечима четверті.

— Усе це нісенітниці! — обурювались п’яті. — Навіть малечі відомо, що в пустелях мешкають злі духи — біси, що навіюють омани чуттів. Вони являються в подобі друзів та близьких і заманюють, кличуть жертву. І та сама слідує за ними, забрідаючи в далекі нетрі, падаючи в провалля, в’язнучи в сипучих пісках…

— Годі язиками плескати! — обривав Мойсей пусті базікання. — Дорослі розумні люди, а розказуєте байки, наче в глибокому Середньовіччі. Соромно!

Знехтувані щось невдоволено буркотіли та розходилися в різні боки. Я здогадувалась, що Мойсей побоювався цих балачок, адже вони ще більше збурювали наші страхи та сіяли паніку, котра проростала в головах, наче беручкий бур’ян.

Франц часто просинався посеред ночі та міцно стискав мене в обіймах, пориваючись уберегти від біди. Він не зоставляв мене наодинці жодної миті.

— Так урешті-решт не можна! Досить метушитися навколо мене! Ліко, те, Ліко, се, Ліко, не ходи туди, а ходи сюди! Я — наче якийсь в’язень чи дворічне маля! — обурилась я, коли він вкотре спробував напучувати щодо правильної поведінки.

— Зараз не час качати права! — чорнявий упертюх хутко обірвав мою промову на півслові. — Я не вірю в злих духів чи якісь потойбічні речі, але зі Знехтуваними відбувається якась чортівня. Не хочу, щоб тебе це зачепило.

— Інакше твоє амплуа супергероя та рятівника не витримає та захлинеться від самобичування? — вжалила я.

— До чого тут амплуа? — Франц роблено завів очі під лоба. — Я просто добре тебе знаю. Постійно вляпуєшся в якусь халепу!

— Годі вже вдавати найрозумнішого. Самозакоханий блазень! — я роздратовано тицьнула в нього пальцем.

— А ти справжня колючка в одному місці!

Ми без кінця кепкували одне з одного, сперечалися та сварились, як і раніше. Власне, після тої вогненної ночі у Вежі анічогісінько не змінилося, лиш до пекельного виру наших стосунків домішалося кілька дзбанів пристрасті та крихітна дрібка терплячості. Утім, не зважаючи на сварки, ми жодної миті не могли прожити одне без одного, тому образа тривала не більше кількох хвилин, а потому кожен ще зо дві години гаряче перепрошував.

…Цілунки, обійми, дотик долонь. Ми кохалися, наче шаленці, наче не було навколо війни, пустелі, Знехтуваних, а на п’яти не наступала, зморщена Смерть, з подертою торбою за плечима, де ховала поцуплені душі.

Минуло ще дві доби. Знехтувані й далі губилися та щезали в кам’яному морі. Однак нині це була не єдина негода, що спіткала нас на шляху.

Сьомого дня до лав вигнанців завітала Смерть. Вона прийшла просто, без зайвих спецефектів, тихими кроками. Але тим грізніше манячила її постать, тим невблаганніше нависала над нами. Здавалось, вона сховалася десь неподалік, за найближчою купою каміння, і, скалячи беззубий рот, косить звідти оком.

Посеред білого дня такий собі пан Ніколо схопився за горло, зробив кілька холостих вдихів, та, ненастанно хриплячи, упав долі й засмикався в судомах. Він віддав дух швидше, аніж хтось устиг второпати, що коїться. Той факт, що пан Ніколо колись був членом касти Цілителів, йому не допоміг.

— Треба поховати нашого брата по-людськи, — мовив Мойсей. — Зупинимось на деякий час.

— Навіщо? У гетто мерців кидали в Яму коло Південних воріт, — вигукнув хтось із юрби. — Нащо всі ці церемонії, якщо людина вже мертва, нічого не відчуває, і ми не спроможні їй помогти?