Розділ «Книга II. Елізій»

Сонце спустилося за обрій, вихлюпнувши наостанок цеберце червоних променів. Скільки життів забрав сьогоднішній день? І що з Яковом? Чи він усе ще сміється над чиїмись жартами, чи перев’язує рани, а може… Ні-ні, не треба навіть замислюватись про таке.

Я озирнулась. Навколо метушилися люди, люди в білому вбранні з жахом та боязким сподіванням у погляді.

З північного сходу, де ще вгадувались обриси Мегаполіса, дмухав вологий вітер, роздуваючи щоки та ніби заявляючи: «Куди ви мандруєте, дурні людці? Усе одно загинете, бо ж вам не здолати цього шляху». Я зіщулилася, кутаючись у ковдру, та підсунулась ближче до обігрівача, що працював за рахунок космічної енергії. Добре, що Вчені свого часу винайшли такі штуки, бо де б ми нині шукали дрова чи траву, або бодай колючки, щоб розпалити ватру? На нас поступово насувалася пустеля, де не було нічого, крім каміння та випаленого ґрунту.

Франц порався коло намету, вбиваючи кілки та приладнуючи до них наше похідне житло. Десь у глибинах моєї підсвідомості чи, може, душі, нуртував бурхливий вихор. Я не знала, що це: ніжність, страх, жага, голод, жаль, сум, збентеження, щастя або щось інше… Чи, може, дика відьомська суміш усього водночас.

— Ну! Приймай роботу, — радісно сповістив Франц.

Я зробила кілька кроків до смаглявого красеня та ввіткнулася носом у його груди. Плетений светр пашів домівкою.

Ми стиха сміялися, залазячи в намет та розтягуючись на теплій ворсистій підлозі. «Стеля» палатки була цілком прозорою, і крізь неї просвічував юний щербатий місяць.

— Знаєш, якщо ми пройдемо багато-багато кілометрів, зірки та сузір’я виглядатимуть трохи інакше, — замріяно мовила я.

— Хіба це важливо? — з усміхом спитав Франц. — Головне, що ми разом. У Мегаполісі чи за Океаном, чи в іншій галактиці. Яка різниця?

Вітер гудів за стінами намету, і ввижалося, що він от-от знесе непевний прихисток злісним торнадо, а нас закине світ за очі. Тим часом десь неподалік, нарешті звільнившись з-за ґрат системи, щебетала, кипіла, скаженіла тріумфальними мелодіями скрипка пана Ісаака.

Глава 5

Наступний ранок розпочався з переполоху. Аарон, помічник Мойсея, несподівано щез.

Усі Знехтувані від малого до старого взяли участь у пошуках. Навіть відрядили об’їжджати околиці з десяток електромобілів, бо ж ясно, що помічник не міг далеко піти. Водії щосотню метрів спинялися, висувались із вікна кабіни та гукали: «Аароне! Де ти, Аароне?»

Однак той не з’явився ні вдень, ні ввечері, ні наступного ранку. Подейкували, що не обійшлося без «диких» людей, але, з якою метою ті викрали Аарона, лишалося загадкою.

Після кількох діб чекання та пошуків Знехтувані, згнітивши серце, порішили, що нічого більше дожидати, та рушили в мандри. Ми не могли гаяти часу, адже запаси води та харчів — не безмежні.

Мойсей виявився мудрим та врівноваженим керівником. Він намагався стирати всі суперечності, що спалахували нерідко, адже жоден з нас не звик долати десятки кілометрів пішки. Будь-яке необережне слово провокувало чвари, а деколи й бійку серед виснажених мандрівників.

Окремі відрізки шляху, де траплялася рівніша поверхня, без камінчиків та ям, ми проминали на сегвеях. Ті, на щастя, наповнюючись силою сонячних променів, не потребували підзарядки чи пального та були по суті крихітним уособленням «вічного» двигуна. Однак більшість часу нам усе ж доводилось покладатися на власні ноги, бо «дорога» була на рідкість паскудною.

Крім того, у таборі відбувалися дивні події. Мандрівка тривала лише тиждень, але вже було очевидно, що за нами стежить чиєсь пильне й вороже око. Щоранку, після зупинки на ночівлю, ми не дораховувались одного-двох вигнанців. Аарон виявився лише першою ластівкою. Кожного тепер переслідували нічні жахіття, і посеред ночі часто-густо лунав переляканий сонний скрик, а тоді осовіле бурмотіння.

П’ятого дня стало зрозуміло, що далі так тривати не може. Віднині щоночі табір оберігала варта, котра змінювалася кожні кілька годин. Та запобіжні засоби нічого не змінили. Люди продовжували зникати.

— Якщо Знехтуваних викрадають «дикуни», нащо їм це потрібно? Вони ж цивілізовані люди, не настільки, як ми, але все ж… Надворі двадцять третє століття! Чому б просто не вступити з нами в контакт та не висловити свої умови? — чудувалися подорожні.