Розділ «Книга II. Елізій»

— Прокляття!

Я глянула на Франца. Той зблід та прошепотів:

— Електромобілі щезли…

Процесія Знехтуваних збентежено спинилася. До Мойсея підкотився кремезний бородань:

— Мабуть, Охоронці відстежили, як ми навантажуємо електромобілі провіантом та поцупили їх, щоби відрізати максимум можливостей для виживання.

— Може, й так, Аароне, може, й так, — затіпав головою Мойсей. — Але мені чомусь здається, що це ніякі не Охоронці. Який їм сенс? Більше скидається на те, що бійці Ареса, наші брати, вкрали транспорт, аби швидше дістатися до району Вчених.

— Справді, це пояснює, чому між тим, як вони залишили гетто, та першим вибухом такий мізерний проміжок часу… — пробурмотіла я. — Як думаєш, Арес здатний на подібну підлість? — звернулась до Франца.

— Він здатен на все, — нахмарився той. Але ж хтось сказав йому про електромобілі, — замислилась я, а тоді зойкнула та прикрила рот рукою від страшної здогадки. — Яків…!

— Та ну! — відмахнувся Франц. — Половина гетто знала про знахідку. Адже у наших супутників теж чимало родичів чи друзів, що опинилися в, так би мовити, іншому таборі. А чутки в нас швидко розносяться.

Мені відлягло від серця, і я прислухалася до розмови Мойсея та його поплічника:

— Що ж, я передбачував подібний перебіг подій, хоча все ж сподівався на краще, — зітхнув керманич, а тоді обернувся до Знехтуваних та проказав: — Друзі, це був найбільший схов електромобілів, та не єдиний. Сотню машин ми з Аароном вчора надвечір перегнали в інше місце про всяк випадок і не помилилися! Сподіваємося, що їх не знайшли!

Над юрбою зринула хвиля — полегшене зітхання. Ми рушили далі, проминаючи купи старезних телевізорів, кухонного начиння, роботів у вигляді собак, котів та найрізноманітніших тварин — домашніх улюбленців. З-за чергової залізно-пластмасової кучугури визирнув іржавий від часу та негоди, де-не-де облуплений бік електромобілю, а згодом іще одного, ще і ще.

— Спасибі, Боже, що почув мої молитви, — променисто посміхаючись, перехрестився провідник.

— Гадаю, ти маєш рацію щодо Мойсеевого минулого, — скоса споглядаючи бороданя, мовила я Францові.

— Я завжди маю рацію, — пихато виголосив той.

— Ти просто нестерпний! — я роблено закотила очі.

— Упевнена? — хитро прищурився чорнявець, поклавши долоню на моє стегно.

Шквальна ін’єкція адреналіну в кров — та серце стрибнуло в сальто. Я відсунулася подалі від Франца, силкуючись зберегти здоровий глузд, та смоляні очі палили й розжарювали, як на пательні, зводячи з розуму.

Пройшло кілька годин. Сегвеї котилися зі швидкістю 60 км/год по земляній бугруватій дорозі. Я кинула позирк назад через плече. Височезні шпилі та дахи Мегаполіса більше не губилися десь за хмарами, як тоді, коли, простуючи вулицями, гляділа на них знизу вгору, а нагадували крихітне лялькове містечко із замками та вежами. Сумирну картину де-не-де розривали кільця сивого диму, що здіймався вгору й губився в лазуровому небі.

Надвечір дорога поступово розтанула, лишивши по собі кам’янистий пустельний покрив. Виявилося, що по нерівній ямкуватій поверхні на самокатах пересуватись неможливо. Вони постійно гальмували або ж навіть переверталися, і тоді доводилось спинятися і, лаючись, збирати торби та пакунки, що повипадали з багажного відділення. Знехтувані, зморені мандрівкою та хвилюваннями, вирішили розбити табір та переночувати.