Розділ «Книга II. Елізій»

— Правильно! Зараз не можна йти!

— Боягузи! Там наші брати, їх треба врятувати!

— До біса порятунок! Ховаймося в домівках, наша хата з краю!

— Послухайте! — озвався Мойсей та точнісінько повторив думки Франца, ставлячи остаточну кому в рівнянні «Лишитись не можна, піти». — Повірте, Охоронці вже знають, хто винуватець вибуху, і дуже скоро навідаються в гетто, та знищать усіх, хто трапиться під руку. Треба скоріше забиратись із цього пропащого місця! Я пропоную вихід для тих, кого душать муки совісті: ми відшукаємо «диких» не просто, аби врятуватися, а щоб заснувати союз та повернутись у Мегаполіс із секретом виживання та, якщо вдасться, військовою допомогою. Знищимо нарешті систему та по всіх усюдах розвісимо різнобарвний прапор Свободи!

Ви чули Ареса? Він не каже нічого про повалення нинішнього ладу, а лише хоче посісти місце Обраних. Може, це відповідає чиїмось амбіціям, та я — представник демократії. Тому це не втеча, панове, а пошук соратників. Знехтуваним не перемогти власноруч, це ж очевидно.

— Чому ти такий певний, що «дикуни» нас підтримають? — пискнули з юрби.

— Зовсім не певний, та іншого виходу наразі не бачу. У нас замало часу на роздуми. Якщо зостанемось, підпишемо собі смертний вирок. Тому, хто воліє йти за мною, рушаймо. Хто ні, що ж… Молитимуся за вас та віритиму, що ще зустрінемось.

Зненацька у вуха безсоромно ввірвався ще один вибух, неподалік.

Люди метушились, штурхаючи одне одного. За мить мені почувся якийсь дивний нетутешній запах: шалена суміш кави, резини та ліків. Я інстинктивно підняла голову та помітила за хмарою швидколіт з блакитним знаком Охоронців, що мчав геть.

— Пане Мойсею! — чимдуж гукнула я, протовплюючись крізь Знехтуваних до керманича. Той суворо наставився на мене з-під кущастих брів. — Пане Мойсею! Я щойно бачила швидколіт Охоронців. Вони розсіяли в повітрі якусь погань. Точно це пригадаю назви, але запах дуже знайомий. Якщо вдихатимемо це більше, ніж двадцять хвилин, відмовлять органи чуттів: слух, зір, дотик. Нас можна буде знищити, як беззахисних кошенят, а ми навіть не помітимо.

— Ти з Учених? — скоромовкою спитав Мойсей.

— Так.

— Чули цю дівчину? — прогримів він. — Якщо хочете жити та повернутись у Мегаполіс із підтримкою, сідлайте сегвеї. Хутко! Маємо чверть години!

У мить смертельної загрози всі сумніви зникли. Люди похапцем ставали на механічні самокати та тиснули на кнопку живлення. За десять хвилин у гетто не лишилося жодного Знехтуваного.

Ми з Францом неслись поряд із Мойсеєм. Той розчервонівся та раз у раз оглядався, спозираючи своїх підопічних. Ми наближались до звалища.

— Гадаєте, буде погоня? — шанобливо запитав Франц.

— Навряд, — сяйнули блакитні очі. — Ми покинули територію Мегаполіса, отже більше не становимо загрози. Вони ж не знають про наші плани, — Мойсей усміхнувся крізь густу бороду, з якої подекуди виринали сиві стьожки, та безтурботно додав: — До речі, твоя дівчина, хлопче, справжня розумниця. Ми так і не познайомились. Як вас звати?

— Мене Ліка.

— А мене Франц.

Ми щойно завернули за здоровезну гору зіпсутих комп’ютерів, що височіли гігантською спорудою, блимаючи почорнілими екранами, наче безліччю очиськ. Зненацька Мойсей натиснув на гальма та люто загарчав: