Розділ «Книга II. Елізій»

— Друзі та браття! — зринув угору дзвінкий тенор пана Мойсея. Знехтувані постихали. — Нас тут кілька десятків тисяч, це всі ті сміливці, котрі вирішили піти. Не так багато в масштабах Мегаполіса та навіть гетто, але й не так мало. Ви — усі ті, хто зволів зберегти мир і спокій у душах та не юшити дарма кров, убиваючи членів своїх колишніх каст. Так, ми — вигнанці, але в багатьох, хто колись належав до системи, у місті зостались родичі, друзі. Не слухайте Ареса, тут зібралися зовсім не боягузи! Адже, щоб обрати невідомість, треба набагато більше хоробрості.

Ми не знаємо точно, куди мандруємо та де скінчиться шлях, але я вірю, що Господь та небесні янголи збережуть нам життя та здоровий глузд. Бо нам, цілком можливо, доведеться пережити нестачу води та їжі, холод та втому — усе те, з чим і Мегаполіс може стикнутися дуже скоро. Але сподіваюся, що з вашими молитвами стрінемо «дикунів», бо навряд би вельмишановні Вчені бавились такими вигадками. То є чиста правда.

— Чуєш, про Бога мову завів, — прошепотів Франц. — Подейкують, він із колишніх Священиків.

— Священиків? — здивувалась я. — Хіба Священики можуть стати Знехтуваними, хіба їх виганяють із касти? Вони ж говорять про прощення, терпимість та ще багато чого… Це неможливо! Гадаю, він просто дуже набожний чоловік.

Франц глузливо примружився, що мало означати: «Думай, як хочеш, а я знаю напевне». Я озирнулася. Переляк на обличчях поступово зникав, перетворюючись на спокій на впевненість. Мої жахи теж поволі меншали, горбились та згорталися в крихітну цятку.

Невже це сила переконання? Може, Мойсей — вправний гіпнотизер, за це його й поперли зі Священиків? А втім, яка різниця… Поки що Знехтуваний з осяйними блакитними очима викликав лише повагу та вдячність, бо наче воїн світла, сам на сам стинався з цілою армією наших страхів.

— Нехай ця путь, — мовив далі Мойсей, — приведе нас до успіху. І ми житимемо вільно, у рівності та братерстві, без каст та володарів.

Знехтувані зааплодували. Мудрець продовжив:

— А нині хочу потішити вас. Учора на звалищі за Західною брамою вдалося надибати двісті п’ятдесят чотири справні електромобілі, — залунали нові оплески. — Ми навантажили їх водою, припасами, деякими ліками. Заряду в машинах стане на двадцять днів безперервної їзди. А оскільки ми спинятимемось на перепочинок, то на півтора — два місяці, — він зиркнув на годинник. — Уже майже восьма ранку. Почекаємо ще трохи, може, хтось спізнюється, та рушимо в дорогу.

Наш натхненник замовк, а я все ще роздумувала, чому Священики виключили його з касти. Чи бачена річ, Мойсей протягом життя побував у трьох угрупованнях: поміж Знехтуваних, Священиків і в якійсь касті ще раніше. Адже панотцями не народжуються, а лиш приймають постриг за бажанням, бо вони не мають сім’ї чи дітей, відрікаючись від усього світського, плекаючи в серці тільки любов до Бога. Може, Мойсей був змушений покинути Священиків, бо закохався? Я спробувала уявити його молодим парубком, звабленим жіночими принадами, але нічого не вийшло.

— Чверть на дев’яту. Час, — оголосив очільник походу.

Несподівано вдалині, за десятки кілометрів, щось вибухнуло. Моторошна луна покотилася Мегаполісом, наче покликач, сповіщаючи про сотні новопреставлених душ.

З усіх гучномовців на території гетто зазвучав суворий жіночий голос: «Усім лишатися на своїх місцях! Трагедія в районі Вчених. Повторюю: усім лишатися на своїх місцях. Це терористичний акт, Охоронці нас захищатимуть».

Жахна думка судомно смикалась у голові: «Мої брати Знехтувані нищать моїх братів Учених». Та яким чином бійці Ареса так швидко дісталися пішки вглиб Мегаполіса? Коли Франц та Яків врятували мене неподалік від Академії, нам знадобилося годин із п’ять, щоби потрапити до гетто по підземних тунелях. І це, по суті, була крайня точка району Вчених, що найближча до вигнанців. П’ять годин. Нині восьма, а, за словами Якова, «аресівці» мали зустрітися лиш о шостій. Щось тут не так… А втім, не було жодних сумнівів, що це вони.

— Це Арес! — зойкнула я. — Його треба спинити! Там люди гинуть, там Яків! — я вчепилася в руку Франца, тягнучи до Східної брами, назад крізь гетто. Але той не поворухнувся.

— Вибір зроблено, — він невблаганно хитнув головою.

— Але ж так не можна! — скрикнула я.

— Це війна, Ліко, — колишній Обраний потрусив мене за плечі. — Єдиний шанс врятувати Мегаполіс — це відшукати «дикунів» та з’ясувати, як вони виживають у місці, де немає нічого: ні води, ні їжі, ні живих істот. Якщо ми зостанемось, лиш накладемо головою і нікому, чуєш, нікому це не допоможе.

Знехтувані з безкровними обличчями та виряченими очима хаотично штовхалися. Хтось відступав назад, хтось кинувся до Західних воріт, інші завмерли, наче кам’яні стовпи чи льодяні скульптури, зачаровані злим шаманом.

— Нам наказали залишатися на місцях, — чулося звідусіль.