Розділ «Книга II. Елізій»

Яків тим часом обернувся до чорнявця та простягнув руку:

— Прощавай, Франце Культ. Що б там не було, я щасливий, що знаю тебе.

Колишній Обраний загаявся на мить, а потім стиснув долоню Знехтуваного. Запеклі друзі рвучко обнялися.

Франц поволі підступив до мене та повів геть. Мала сили лише на те, щоб мовчки волоктися за ним. Я не раз оберталась, а Яків усе стояв у туманних сутінках, дивлячись нам навздогін. Його фігура меншала, танула, а тоді, поглинута ненажерливим мороком, зовсім щезла, ніби її ніколи й не було.

Глава 4

Шоста ранку. Прихилившись до одвірка, я востаннє спозирала простенькі меблі, пащу каміна, що хижо розверзлася, чатуючи на смачнючі дрова. Тим часом Франц силкувався ввіпхнути ще одну бляшанку зі штучною сумішшю в черевастий обшарпаний рюкзак. У будинку, що зазвичай вилискував чистотою, панував справжній безлад — наслідок учорашніх зборів.

Мої ноги нагадували два дерева, що чимдуж вчепилися корінням у ґрунт, з жахом чекаючи пересадки на нове місце. Колінця трусилися, і я добре знала, що це означає.

Страх раковою пухлиною розповзався по тілу. Я шалено воліла жити, особливо тепер, коли ми йшли у мандри, котрі хтозна-куди приведуть. Що як не знайдемо «дикунів» та загинемо? Або ті відмовлять нам у помочі?

— Ти зблідла зовсім, — Франц пильно глянув на мене, відірвавшись від багажу.

— Справді? — я ніби здалеку почула свій неприродно високий голос.

— Не бійся! Усе буде добре, — хлопець підморгнув.

— Я? Ти коли-небудь бачив, щоб я боялася? — образилася та миттю зашарілась я. — А бліда, бо спала погано, — настовбурчилась, не бажаючи зізнаватися в слабкості.

— Ліко, не кричи. Це абсолютно нормально страшитися чогось, — Франц говорив перебільшено спокійно, ніби втовкмачуючи заяложену істину. — Тим більше в такій ситуації.

— Годі копирсатися в моїх мізках! — вибухнула я. — Теж мені психолог!

Франц лише щось пробурмотів собі під ніс, знову обернувшись до потертого рюкзака.

«Прикро, що тут немає Якова», — я кип’ятилася подумки. — Він би показав цьому самозакоханому телепню…

За десять хвилин ми вийшли на двір. Колишній Обраний навіть не потурбувався замкнути двері, адже сенсу буцімто ніякого. Осідлали навантажені сегвеї та попрямували до Західної брами, проминаючи будинки Знехтуваних, загони з худобою, склади, цехи, поле, хатку Агати, стару вишню. Сонце сипало жмути променів, віщуючи прихід нового дня.

Важко покидати цей світ, де зросла, звідала щастя та біль. Однак мене вернуло від несправедливості та зіпсованості системи, котра нищила навіть те хороше, що я знала.

Коли була малою, тато ледь не щодня розповідав казки про чарівну країну за високими горами та широкими нивами, за двадцятою границею, країну, що іменувалася «Рай». Насправді назва звучала дещо інакше, але в перекладі з якоїсь прадавньої мови означала саме це. І начебто там не було каст і жили щиросердні люди, вільні самі визначати своє життя. Тоді, у дитинстві, це здавалось химерною чудасією, бо кому потрібен той вибір, коли в Мегаполісі все ясно та просто й ти ледь не з народження знаєш, чим займатимешся та з ким товаришуватимеш. Це вважалося єдино правильним та непорушним законом. Чого ще бажати? Колись я саме так і думала, не уявляючи, що може бути інакше. Але нині, коли пізнала з вивороту всю суть системи, прожила якийсь час у Знехтуваних, зустріла справжню дружбу та кохання, я снила татовими оповідками, мріючи, аби ті виявилися бувальщиною. Може, в них ішла мова про «диких» людей?

Так, міркуючи кожен про своє, ми з Францом дісталися Західної брами. До восьмої лишалось іще півгодини, а навколо вже купчилася юрба. Десятки самокатів, сотні торбин, рюкзаків, саквояжів. Добре, що наші сегвеї мають чималенькі багажні відділення, бо перенести весь цей безлад на плечах — зась.