Розділ «Книга II. Елізій»

Незграбна пауза розділила світ навпіл: коли ми разом, ось тут, поряд, утрьох, і мить, коли хтось скаже фатальне: «Прощавай!» чи, може, сповнене надії: «До зустрічі!» Хотілося відсунути цей момент у вічність, та він насувався нахабними кроками та заявляв про себе на повний голос.

— Час прощатися? — підборіддя Якова злегка тремтіло.

Франц прикрив повіки на знак згоди.

— Ми ще побачимося! — я міцно обійняла друга.

Той стиснув мене щосили, ніби бажаючи зберегти на згадку якусь частину, провів долонею по моїх косах.

— Обов’язково побачимось! — незрозумілий вираз промайнув на його обличчі. Хлопець опустив руки та попрямував до Франца.

Обоє глянули на мене. Розгадавши мовчазне прохання зоставити їх наодинці, я відступила на десяток кроків убік. Проте кожне слово сягало моїх вух. Змушувала себе не слухати, відійти далі, та ноги приклеїлися до землі й не ворушились.

— Забирай її звідси та тікайте геть із цього проклятого місця, і не здумайте повертатися. Скоро тут усе стане догори дриґом, — шепотів Яків.

— Про що ти? — напружився Франц.

— Хіба ти не бачиш, до чого все йде? Завтра почнеться війна, і хтозна, чим усе скінчиться, і якими будуть нові порядки, — очі Знехтуваного дивно спалахнули.

— То чому ти тоді лишаєшся?

— Це моя справа, — несподівано відрубав Яків. — Кожен змінює світ по-своєму. Крім того, я бачити більше не можу, як ви милуєтесь, — роз’ятрено додав він.

— Що, очі коле? — пустив шпильку Франц.

— Облиш, так буде краще для всіх. А коли раптом життя ще раз зведе нас утрьох, зроблю все можливе, аби я, а не ти, посів в її серці панівне місце. Закарбуй це собі на носі!

Я воліла перервати розмову. Може, ми більше ніколи не побачимось, а ці двоє з’ясовують стосунки! Та мовчала далі, делікатно вдаючи, що нічого не чую, аби не ставити всіх у дурне становище.

— Бережи її, — Знехтуваний нарешті змінив тон.

— Звісно! Я кому хочеш перегризу горлянку, аби дістати їй зайвий ковток води.

— Знаєш, я був ладен віддати за неї життя, та вона обрала тебе, — ледь чутно видушив Яків, чи то з жалем, чи з люттю.

— Був? — Франц криво всміхнувся.

Яків не відповів, лиш надіслав мені довгий, надто довгий погляд. Він прощався, може, навіки, тепер остаточно. Мої щоки, вогкі від сліз, обвітрились та ніби вкрилися льодяною шкарлупою від подувів пронизливого вітру. Незвично холодний вечір для цієї пори, бо ж пролаза жовтень тільки-но заступав на царство. «Ні, не плач. Тільки не зараз. Годі», — умовляла я себе, та вологі краплі сипали далі, тихо й моторошно.