Розділ «Книга II. Елізій»

— Лише старі та навчані досвідом, — пирснула я.

— Не треба було розкривати їм свої карти. Ці четверо дізналися забагато, — задумливо пробурмотів Франц.

— Яка різниця? — я сіпнула плечем. — Завтра ми вже залишимо Мегаполіс.

Ми щойно перевдягнулися назад у біле та простували до кордонів гетто. Підсліпуватий присмерк розсіювали ліхтарі та «мандрівні» вогники — сферичні згустки світла, що мерехтіли над головами на висоті кількох метрів. Вони наїжачено коливалися від зимних подихів вітру, але не рушили з місця, стримувані невідомими чарами. Ще одна вигадка Вчених. Перехожих ми не стріли жодних, хоча о цій порі більшість мала повертатися з роботи. А втім, я вже звикла до безлюдності.

Проминули Східну браму та сторожу, що чомусь відверталася та ховала очі. Дивина! Усі касти, а особливо Охоронці, під впливом Обраних були певні, що саме Знехтувані винні в злигоднях, у нестачі ресурсів та бозна-чому ще. Я очікувала, що бійці глядітимуть на нас з огидою, звинуваченням та люттю, тому їхня реакція видавалася незвичайною. Може, синьоформені щось замислили?…

Я зиркнула на Франца, але той спокійно крокував уперед, безтурботно мугикаючи якусь мелодію. Яків зблід та ледь волочив ноги, ніби постарівши на десятки років. Наближався час прощання.

— Завтра о восьмій ранку ми збираємось коло Західної брами. Усі ті, хто вирішив піти, — я повернулася до Якова. Серце щеміло, тужливо притишивши рух. — Прийдеш попрощатися?

Той мовчки втупився в мене. Дужі руки звисали ганчір’ям по боках, спина згорбилася, наче під невтримним вантажем.

— Ні, Ліко, не прийду, — він кволо хитнув головою. — О шостій Арес веде нас на штурм…

— Може, ти ще передумаєш? — з надією спитала я. — Нащо тобі цей безглуздий бій? За кого ти воюватимеш? За Знехтуваних чи амбіції Ареса? Ходімо з нами. Відшукаємо «диких» людей, і, можливо, вони допоможуть. Житимемо в іншому, ідеальному світі: без крові, без війни, без каст. Там, де всього вдосталь і кожен сам собі господар.

— Ідеального світу не існує, Ліко, — Яків лагідно провів пальцем по моєму підборіддю. Краєм ока помітила, що Франц стиснув кулаки, але промовчав. — Ти ж Учена. Хіба цього не знаєш?

— Поміж Учених — немало мрійників. Як мій тато, наприклад, — я посміхнулася своїм спогадам, а тоді, миттю спохмурнівши, мовила: — То не підеш?

— Ні, — хлопець чомусь роздратовано смикнувся. Певно, нервував. — Моє місце в Мегаполісі. Я тут народився, тут і помру.

— Дарма так песимістично, друже, — Франц підбадьорливо плеснув його плече. — Виплутувались із різних халеп. До того ж, якщо знайдемо дикунів та довідаємося, звідки в них чиста вода та їжа, обов’язково повернемось додому, щоб поділитися секретом. Ми не зоставимо мегаполісців на поталу смерті.

Так от який Франців план! Я нарешті збагнула, чому колишній Обраний майже без вагань згодився піти. «Знову грає в супергероя», — блиснула думка, а тоді раптом скисла та зникла. Їдка провина вгризалася в мене гострими пазурами і не пускала. Я ж навіть не замислилась, як допомогти тим, хто лишиться в Мегаполісі! Від власного егоїзму нудило… Виходить, я весь час дрижала тільки за свою шкуру? Ну добре, ще за Франца та Якова. А як же всі інші?

— Он як! — здивувався Знехтуваний. — Сподіваюся, ні, я певен, вам усе вдасться.

Чорнявець за звичкою підняв руку, збираючись глянути на улюблений надточний годинник, але той ще три місяці тому згинув у надрах Вежі чи, може, у кишенях Охоронців. Досить тонкий натяк, що треба закінчувати з балачками.

— Мабуть, уже час, — заметушився Яків. — Маєте ще збирати припаси: воду, харчі, теплий одяг. Поїдете на наших старих добрих самокатах із движками? — він силувався посміхнутися, але вийшла лише болісна гримаса.

— Так! І крім того, на звалищі ми натрапили на сотню справних електромобілів. Хлопці завантажили їх водою та штучними сумішами, — похизувався Франц. Він, здається, цілком спокійно сприймав від’їзд та прощання з другом.

— Молодці, — невиразно відказав Яків.