Розділ «Книга II. Елізій»

— Яка різниця? — відрубав Франц. — Середня категорія, цього достатньо.

— А чому ж ви обоє в темно-синьому?

— Не хотілося привертати зайвої уваги на вашій території, — відказав Яків.

— Нині все й так не спокійно, — підтримала я. — А вбрання належить моєму батькові. Тобто належало… Ще кілька місяців тому, до історії з ресурсами, навідалась додому та прихопила про всяк випадок.

— Гм, — з підозрою гмикнув Віктор, але нічого не сказав.

— Ще питання? — настовбурчився Франц. Він ненавидів докопування, на кшталт цього і, напевне, вважав, що легше було б закулачити кільком Ученим, аніж ділитися інформацією.

Розумники повільно хитнули головами.

— Ми можемо нарешті йти? — озвався Яків.

— Так, — знехотя пробубнів Аппер.

— Ліко, може лишишся? Ми все ж таки твоя каста. І нині здатні себе захистити, бо не пов’язані більше з Обраними та Охоронцями невидимими путами.

— Дякую, але ні, Стефане, — мовила я без жодних вагань. Моя домівка тепер була в іншому місці, адже вона завжди там, де твої близькі. — І якщо ви хотіли знати, чому я приходила… Кортіло навідатись до батьківської хати. Та її більше нема. Нікуди повертатися.

— Нам дуже шкода, — Айзенштайн опустив очі.

— Ми можемо вам чимось допомогти? — улесливо загомонів хлопець із блокнотом.

— Жюлю, припини! — осмикнув його Віктор. Щуплявий знітився.

— Так, можете! — похапцем проговорила я, остерігаючись, що Блокнот передумає. — Нам потрібен швидкомобіль.

За кілька годин Стефан висадив нас неподалік від гетто на тій самій зупинці, звідки починали подорож.

— Бережи себе, Ліко Ставроді! — вигукнув він із кабіни, коли ми вже відступили на кілька кроків.

— І ти себе, Стефане! — озирнулась я. — І… спасибі!

Учений весело змахнув рукою на прощання та натиснув на газ.

— Цей Стефан — нормальний пацан, — посміхнувся Яків. — Я гадав, усі Вчені — похмурі хлопці.