Розділ «Книга II. Елізій»

— Що на горизонті? — серйозно спитав щуплявий парубок, приготувавши блокнот та ручку.

— Усе чисто, — проголосив Яків.

— Як у вас? — поцікавився Франц у шатена в окулярах.

— Теж. Як ся має пан Ропшитський? — довідувався Віктор.

Я напружилася, почувши ім’я колишнього сусіда.

— Нічого, потихеньку, — обережно вимовив чорнявець.

— Угу, угу, — протягнув шатен і, зненацька рвучко стрибнувши вперед, накинувся на колишнього Обраного з криком: «Хапайте шпигунів!»

Почалася бійка. Я відчула чиюсь вологу долоню, що затулила мені рот, тим часом інша рука скручувала зап’ястки. Поворухнутися було не сила, тому лиш злісно замугикала, водночас приміряючись поцілити в Ученого ногою чи ліктем. А до нас уже мчав роз’юшений Франц, щойно впоравшись із Віктором. Він вгатив у щелепу моєму кривдникові. Залізні обійми розімкнулися, хтось штовхнув мене в бік. Аби не впасти, схопила рукав найближчого парубка. Той рвучко обернувся, піднявши руки в захисній стійці. Аж раптом його лице ошелешено витягнулось, а кулаки опустилися.

— Ліка? Ліка Ставроді? — поповзли вгору світлі брови.

Я придивилася пильніше до білявого парубка, з ледь помітними веснянками та відкопиленими вухами, і щось ніби клацнуло в пам’яті.

— Стефан? — недовірливо писнула я, пізнавши в молодому Вченому Стефана Дйзенштайна.

Колись його родина мешкала через два будинки від нас, а років із шість чи сім тому переїхала в інший квартал. Хлопець був старшим на кілька років, тому в Академії ми перетиналися рідко. Стефан втупився в мене і, коротко кивнувши, вигукнув:

— Зачекайте! Тут Учена!

Усі завмерли з піднесеними кулаками, приголомшено наставившись на мене. Франц захекано втягував повітря, роздуваючи ніздрі. Яків кліпав очима, не тямлячи, що сталося. Віктор сидів на бруківці, ухопившись за голову та спльовуючи кров.

— Ось ця краля? — безсоромно обмацуючи мене поглядом, присвиснув здоровань-Учений, що досі мовчав. У бійці моя кепка десь загубилася, і довгі коси розметались по плечах.

— Ти помилився, Стефан! — процідив Аппер, нарешті піднявшись. — Вони абсолютно точно шпигуни! Сам подумай, колишній керівник п’ятого блокпосту пан Ропшитський загинув три тижні тому в сутичці зі Служителем. А вони про це якимось дивовижним чином не відають!

— Вікторе, — тихо проказав Стефан з майже побожним виразом. — Це — Ліка Ставроді.

— Цього не може бути! — недовірливо скривились окуляри. — Вона ж загинула!

— Ну спасибі! — вишкірилась я, цілком осмілівши.

— Це лише чутки… Офіційно, вона зникла безвісти. Ніхто не надав конкретних доказів її смерті, — запевняв мій колишній сусід.