Розділ LV СТОЮ НА ВЕСЬ ЗРІСТ

СТОЮ НА ВЕСЬ ЗРІСТ

Пам'ятаєте, коли я вперше обслідував ящики, сподіваючись знайти там галети або щось їстівне, я звернув увагу й на ті вантажі, які були поруч та вгорі. Ви пам'ятаєте, що біля ящика з матерією, ближче до головного люка, я виявив тюк полотна, а зверху лежав ще один ящик, мабуть, з сукном. У ньому я колись вже проробив дірку і тому зараз міг вважати, що шлях нагору відкрито. Випорожнивши верхній ящик, я піднімусь на один щабель в потрібному напрямі. Виходить, час і праця, витрачені на цю роботу, не пропали марно. Тепер лишилось тільки витягти сувої з верхнього ящика та поскладати їх позаду. Без зайвих зволікань я й почав з цього, із запалом узявшись за роботу.

Завдання було не з легких. Мені знову довелося зустрітися з тими ж труднощами, що й раніше. Важко було відділити сувої один від одного і витягти з набитого ящика. Однак поступово я з цим справився. Я витягав їх по одному, штовхаючи поперед себе в найвіддаленіший куток своєї комірчини, аж до бочки з бренді.

Там їх я складав не абияк, а дуже ретельно, щоб вони зайняли якомога менше місця і не лишалось порожніх куточків між сувоями і шпангоутами трюму, — куточків, де б могли ховатися пацюки.

А втім, пацюків я вже не лякався і не сушив собі цим голови. Я знав, що вони десь тут по-сусідству, але мій останній кривавий «наступ» відбив у них охоту чіпати мене. Несамовитий вереск, що рознісся по всьому трюму, коли я давив пацюків, які потрапили в мою пастку, був добрим застереженням для інших. Безперечно, це дуже налякало їх і, переконавшись, що я сусіда небезпечний, вони вирішили до кінця подорожі триматись далі від мене.

Отож, не з страху перед пацюками я забивав кожну дірочку, а з бажання зберегти якнайбільше місця, — адже, як я вже сказав, це питання найбільше непокоїло мене.

Працюючи завзято і старанно, я спорожнив, нарешті, верхній ящик і поскладав усе позад себе. Наслідки тішили мене. Я бачив, що зумів поскладати сувої так, що втратив мінімум простору.

Це підбадьорило мене, і в мене з'явився чудовий настрій, якого давно вже не було.

Я досяг верхнього ящика — того, що тільки-но спорожнив, і, поклавши дошку поперек дірки у дні, сів на неї, звісивши ноги.

В такій позі я міг сидіти вільно, випроставшись, що було для мене великою насолодою. Ув'язнений у комірчині, не вищій трьох футів, тоді як зріст у мене чотири фути, я весь час змушений був стояти, зігнувшись, а, сидячи, підгинав ноги і втикався носом у коліна. Такі незручності, якщо їх зазнаєш протягом короткого часу, — не страшні, але коли вони постійні, то починаєш стомлюватись і все тіло болить. Тому це було для мене справжньою розкішшю. Більш того, я тепер навіть міг стати на весь зріст, бо проламані ящики з'єднувались між собою і з дна одного до кришки другого було не менш як шість футів. Місця не тільки вистачало для мене, але над головою ще й утворився простір у два фути!

Як тільки я це помітив, то поспішив стати на весь зріст. Для цього я, сидячи на дошці, з'їхав униз і вперся ногами у дно. Нарешті я стою! Нарешті, я відпочиваю!

Звичайно люди відпочивають сидячи, а я — навпаки. Але нічого дивного в цьому немає, якщо пригадати, скільки довгих днів і ночей я тільки лежав, сидів або стояв навколішках. Я так прагнув скоріше зайняти ту горду поставу, що відрізняє людину від інших створінь!

Я зрозумів, яка це втіха — можливість стати на весь зріст, — і довго стояв не ворушачись.

Однак часу я не марнував. Мій мозок, як завжди, працював. Я думав: «У якому напрямку прокладати свій хід?» Чи просто вгору крізь кришку тільки що випорожненого ящика, чи, може, краще вбік, до головного люка? Треба було вибрати якийсь напрямок. Обидва вони мали свої переваги — переваги, що суперечили одні одним. Зважити все це та остаточно вирішити, в якому напрямку Просуватись — мало величезне значення, і тому минуло багато часу, перш ніж я зробив висновок і прийняв відповідне рішення.