Розділ XXXII СТРАХ ПЕРЕД ТЕМРЯВОЮ

СТРАХ ПЕРЕД ТЕМРЯВОЮ

Результати обчислень виявились більш ніж задовільними. Вісімдесяти галонів води вистачить на сто шістдесят днів, якщо пити по півгалона щоденно, а коли пити по кварті, то на триста двадцять днів — майже на цілий рік! Звичайно, мені могло вистачити й однієї кварти на день, та й плавання не могло тривати триста двадцять днів. Я чув, що навіть за коротший час корабель міг обійти навколо світу. Добре, що я згадав це, бо тепер міг почувати себе спокійно і не турбуватись про воду. Однак для певності я вирішив пити не більше кварти в день.

Небезпечнішим було те, що мені могло невистачити їжі, але в цілому це мене не дуже лякало, бо я твердо вирішив посадити себе на пайок і дотримуватись якнайсуворішої економії.

Розв'язавши питання з їжею та водою, я відчув себе значно спокійніше. Тепер я міг з певністю сказати, що не помру з голоду або від спраги.

В такому настрої я був кілька днів, і, незважаючи на одноманітність, коли кожна година здавалася цілим днем, все ж пристосувався до такого життя. Іноді, щоб згаяти час, я без кінця рахував хвилини й секунди. Таку розвагу давав мені годинник, і я трохи забувався, прислухаючись до його бадьорого цокання. Мені здавалось, що ніколи ще годинник так голосно не цокав, як у моїй в'язниці, та воно так і було — звук посилювався, відлунюючись від дерев'яних стін, які оточували мене з усіх боків. Я обережно заводив його, боячись, щоб годинник не зупинився й не сплутав моїх розрахунків.

Мені не треба було знати, котра година. Час не мав для мене ніякого значення. За годинником я навіть не міг визначити: день надворі чи ніч, та й навіщо? Все одно сонце не могло послати мені жодного променя, щоб освітити мою темницю.

І все ж я знав, коли настає ніч, а коли день. Вас це, певно, дивує: адже я не лічив часу протягом перших ста годин відтоді, як потрапив на корабель, а в цілковитій темряві, що оточувала мене, ніяк не можна було відрізнити дня від ночі. Однак я знайшов спосіб — і ось у чому він полягав: протягом всього мого життя у мене виробилася звичка лягати спати в певний час — о десятій голині вечора — і вставати рівно о шостій ранку. Таке було правило в домі мого батька, а в дядька, як мені довелося переконатись на собі, цього правила дотримувались ще суворіше. Цілком природно, що мені зразу ж хотілося спати, як тільки наставала десята година вечора. Звичка була такою сильною, що діяла навіть в нових умовах. Я швидко помітив це і зробив висновок, що коли мене тягне на сон, то має бути близько десятої години вечора, а за годинником визначив,[21] що сплю майже вісім годин і прокидаюсь близько шостої ранку. Врахувавши все це, я відрегулював свого годинника. Я був настільки переконаний в правильності своїх спостережень, що міг з певністю сказати, коли настане день, без допомоги годинника. Але побоюючись, що в моїх звичках можуть статися деякі зміни в зв'язку з тим, що змінилися умови мого життя, я вирішив пильно стежити за годинником. Перед тим як лягати спати, я не забував завести його, а прокидаючись, знову заводив, щоб він, бува, не зупинився.

Хоч я і радий був, що можу відрізнити день від ночі, але, як уже сказав, їх зміна небагато або навіть зовсім нічого для мене не значила. Проте для мене було важливо знати, коли кінчається доба — бо тільки так я міг слідкувати за подорожжю. Я уважно рахував години, і, коли годинникова стрілка двічі обходила циферблат, робив зарубку на окремій дерев'яній планочці. Немає потреби говорити, що мій календар вівся дуже старанно. Я тільки не був певний у перших днях після відплиття, коли зовсім не слідкував за часом. Я визначив кількість цих днів навмання і зробив на планочці чотири зарубки. Пізніше я дізнався, що не помилився.

Так тривало майже тиждень. Повільно спливали години — довгі, нудні години в пітьмі. Настрій у мене був нерадісний, часом я зовсім занепадав духом, але приступи відчаю не повторювалися.

Як не дивно, найбільше дошкуляла мені відсутність світла. Спочатку я страждав під того, що не мав можливості випростатися на весь зріст і доводилося спати на твердих дубових дошках, але поступово я перестав звертати на це увагу. Крім того, я придумав, як зробити свою постіль не такою твердою. Я вже казав, що в ящику, за моїм продовольчим складом, лежали якісь тканини.

Перевіривши ящик детальніше, я виявив, що там сукно в тугих великих сувоях, тобто в такому вигляді, як виходить з фабрики. Мені одразу ж спало на думку, що його можна використати, і я негайно ж взявся до діла. Вийнявши галети, я розширив отвір, який раніше зробив в обох ящиках, і насилу витяг один сувій. Далі робота пішла значно легше.

Але я взяв не все сукно, а стільки, скільки було треба, щоб зовсім не відчувати під собою дубових дощок. Потім я поклав галети в ящик, щоб вони мені не заважали.

Постеливши собі постіль, яка, мабуть, коштувала великих грошей, я задоволено вмостився на ній.

Проте з кожною хвилиною я все дужче мріяв про світло. Важко уявити собі, що то значить жити в суцільній темряві. Тепер я добре розумів, чому підземелля завжди вважалося найжахливішою карою для в'язнів. Не дивно, що люди в них сивіли і надломлювались, бо темрява справді така нестерпна, ніби світло є основою нашого життя.

Мені здавалось, що коли б у мене було світло, час минав би вдвічі швидше. Темрява наче робила години довшими, наче затримувала коліщата годинника і уповільнювала плин часу. Безформний морок! Мені здавалось, що він завдає мені фізичного болю, який може вгамувати тільки світло. Іноді це викликало в моїй пам'яті згадку про той час, коли я лежав хворий і протягом ночі рахував довгі страшні години, нетерпляче ждучи ранку.