Розділ X Я ПРОБУЮ ВИЛІЗТИ НА СТОВП

Я ПРОБУЮ ВИЛІЗТИ НА СТОВП

Тепер я переконався, що моє життя в небезпеці — вірніше, що мені загрожує неминуча смерть. Я й спочатку не дуже вірив, що мене врятують цього ж таки дня, а зараз тим більше. Приплив незабаром почнеться і швидко досягне найвищого рівня. І це буде кінець. Навіть коли мене кинуться шукати до того, як настане ніч, — а це, як я казав, було дуже сумнівним, — все одно буде пізно. Приплив не чекатиме.

Почуття жаху й відчаю наче паралізувало мене. Якийсь час я ні про що не міг думати і нічого не помічав навколо себе. Тільки оглядав пустинну поверхню моря, повертаючись з боку в бік, і безпорадно дивився на хвилі. Не видно було жодного вітрила, жодного човна, ніщо не порушувало жахливої одноманітності морського простору, тільки білі крила чайок розтинали повітря. Птахи вже не дратували мене своїми пронизливими криками, хоч вони раз у раз повертались і пролітали дуже низько надо мною. Вони ніби цікавились, що я тут роблю і чому не залишаю цього місця.

Раптом промінь надії вимів мене з безмежного відчаю. На очі мені знов потрапив сигнальний стовп, що так недавно був причиною мого переляку, але тепер його вигляд справив зовсім протилежне враження: сяйнула думка, що він врятує мене.

Не треба, певно, пояснювати, що я вирішив вилізти на його верхівку і перечекати там приплив. Я знав, що навіть під час найбільшого припливу вода не затоплює й половини стовпа. Там я буду в безпеці.

Мені лишалось тільки вилізти на стовп, а це здавалось простим ділом. По деревах я лазив добре і, звичайно, гадав, що дістанусь до вершечка стовпа.

Це відкриття знов засвітило в моїй душі вогник надії на порятунок. Адже вилізти на стовп так легко! Правда, мені доведеться скрутно вночі, зате я не потону. Уникну небезпеки і ще посміюся з неї.

Підбадьорений цією впевненістю, я знов підійшов до стовпа, щоб вилізти на нього. Я збирався тільки спробувати, бо до припливу в мене лишалось досить часу. Мені просто хотілось переконатися, що в потрібну хвилину я зможу зробити це.

Проте виявилось, що ця справа складніша, ніж я гадав. Особливо важко було подолати перші шість футів, тому що нижню частину стовпа вкривав чорний слиз, такий самий, як і на камінні. Я мимоволі згадав навмисне вимащені салом стовпи, які ставили у нашому селі для святкових розваг.

Кілька разів я зривався вниз, поки не виліз вище позначки. Подолати верхню частину стовпа виявилось легше, і незабаром я опинився вгорі.

Я простягнув руку, щоб ухопитися за верхній край бочки, і вже поздоровляв себе за свою винахідливість, як тут моя радість вмить потьмарилась, і я знову впав у відчай.

Мої руки були надто короткі і не досягали до верхнього краю бочки. Я міг дотягтися тільки до середини, туди, де вона найтовща, але не міг ні учепитись за неї, ні утриматись там, куди виліз. Через кілька хвилин сили зрадили мене, і я змушений був сповзти вниз до підніжжя стовпа.

Я зробив ще одну спробу, але безуспішно, потім ще і те ж саме. Вилізти на бочку мені не щастило. Як я не силкувався, обхоплюючи її руками і напружуючи м'язи ніг, та вилізти вище того місця, де починалася бочка, мені не вдавалось. А втриматись там було неможливо, бо я не знаходив опори і щоразу сповзав на каміння.

Моя тривога тільки посилилась, коли я зробив це відкриття, та цього разу я відігнав від себе розпач. Можливо, що перед близькою небезпекою мій мозок почав працювати краще, і думки стали яснішими. Принаймні я зберіг самовладання і замислився над тим, до чого б мені ще вдатися.

Якби в мене був ніж, я зміг би зробити на стовпі зарубки і, спираючись на них ногами, вилізти вище. Та ножа в мене не було, і робити зарубки я не міг, хіба що вигризати їх зубами. Становище ставало вкрай скрутним.

Раптом мене осяйнула думка, і я аж полегшено зітхнув. А чом би не наносити каміння, не навалити його навколо стовпа так, щоб воно було вище позначки, і не стати на нього? Так і слід зробити! Кілька великих каменів, як я помітив, уже лежали в потрібному місці, їх, очевидно, поклали для того, щоб стовп стояв міцніше. Треба тільки принести ще каменів, збудувати керн, тобто щось схоже на піраміду, і вилізти нагору.

В захваті від цього нового плану порятунку, я одразу ж, не барячись ані хвилини, взявся до діла. Каміння на рифі валялось хоч греблю гати, і я сподівався, що за кілька хвилин наношу стільки, скільки треба для піраміди. Але, попрацювавши трохи, збагнув, що робота забере в мене більше часу, ніж я гадав. Камені були слизькі, і це дуже уповільнювало роботу. Одні з них виявлялись надто важкими для мене, інші так міцно вгрузли в пісок, що я не міг їх витягти.

Незважаючи на ці перешкоди, я працював без упину, знаючи, що зможу побудувати такий керн, який мені потрібний. Аби тільки вистачило часу! Я дуже боявся, що не встигну.

Приплив починався. Повільно й неухильно вода затопляла риф, і я це бачив!