Розділ XLV ЗНОВ УКУС

ЗНОВ УКУС

Стараючись менше користуватись ножем, я спочатку намагався відірвати дошку руками. Переконавшись, що не можу зрушити її з місця, я ліг на спину і спробував виламати ногами. Для цього я навіть надів свої старі черевики, але як я не мучився, нічого не вийшло! Дошка була дуже міцно прибита цвяхами і, як потім з'ясувалось, ще стягнута залізними скріпами, які витримали б і значно більші зусилля, ніж мої. Тоді я почав орудувати ножем.

Я вирішив перерізати упоперек одну з дощок, ближче до краю, і потім відірвати її руками.

Дерево було не дуже тверде — звичайна ялина, і я зміг би досить легко перерізати дошку ножем, якби мав більше місця і якби ящик стояв просто передо мною. Але я змушений був працювати зігнувшись, що дуже уповільнювало мою працю та й стомлювало.

До того ж рука моя все ще боліла від укусу пацюка, ранка ніяк не затягалась. Усе те лихо, що впало на мою голову, хвилювало мене, і, мабуть, через це палець не гоївся. На жаль, поранена була права рука, а лівою я не міг різати ножем. Часом я пробував працювати й лівою, щоб права відпочила, та нічого не виходило.

Ось чому я витратив кілька годин, щоб перерізати дошку в дев'ять дюймів завширшки і в дюйм товщиною. Нарешті я справився. Лігши на спину і натискуючи на дошку каблуками, я з задоволенням відчув, що вона хитається.

Однак щось позаду ящика заважало — чи то інший ящик, чи бочка. Це я міг передбачити. Проміжок був не більший за два-три дюйми, і тому довелося дошку смикати, крутити на всі боки, знову смикати й крутити, поки вона не зірвалась з залізних скріп.

Як тільки утворилась щілинка, я миттю просунув туди руку і виявив, що позаду теж ящик, але, на жаль! — точнісінько такий, як оцей. На дотик — таке ж саме дерево. А моє чуття, до речі, останнім часом стало на диво гострим. Я обмацав ящик, наскільки міг дістати рукою. Той же розмір, ті ж самі грубі нестругані дошки — точнісінько такі, як та, що я оце перерізав, навіть так само скріплені залізом. Не лишалось сумніву, що це точна копія першого ящика.

Це відкриття ще більше засмутило мене. Але хоч я і був певен у правильності своєї думки, проте вважав доцільним переконатись остаточно і почав витягати дошки так, як робив з першим ящиком, а саме: перерізав дошку з одного кінця, зривав з місця, а потім витягав. Робота з другим ящиком потребувала ще більше зусиль, ніж з першим, бо до нього значно важче було дістатись. До того ж, щоб взятись до другого ящика, довелося прорізати широкий отвір в першому.

Невесело працював я над другим ящиком, — робота була безнадійна. Звичайно, я міг би припинити її, бо кожного разу, коли лезо проходило всередину, воно вгрузало в щось м'яке, і по самому дотику сталі до чогось м'якого можна було догадатись, що це тканина. Я міг би кинути роботу, але якась підсвідома цікавість примушувала мене продовжувати — та цікавість, що не дає нам заспокоїтися, доки чогось не доведено до кінця. Отже, я машинально різав і рубав ножем, поки не виконав свого завдання.

Наслідок був той, якого я й чекав, — в ящику лежало сукно!

Ніж вислизнув у мене з рук і, виснажений роботою, пригнічений горем, я зомлів і впав. Кілька хвилин я пролежав у такому стані. До пам'яті мене повернув гострий біль у пучці середнього пальця. Раптовий, пекучий біль, ніби хтось вколов мене голкою або різонув лезом ножа!

Я рвучко схопився, гадаючи, що якось випадково наштрикнувся на ніж, бо пам'ятав, що кинув його з розкритим лезом десь тут, біля себе. Але за секунду чи дві я зрозумів, що причина болю не він. Рану завдала не холодна сталь, а отруйні зуби живої істоти. Мене вкусив пацюк!

Уся млявість і байдужість враз змінилась нестерпним жахом. Більш ніж будь-коли раніше, я впевнився, що мені загрожує смертельна небезпека від цих огидних тварин. Адже це була перша спроба напасти на мене без приводу з мого боку. Хоч досі мої різкі рухи та голосні крики розганяли пацюків, я все-таки був більш ніж переконаний, що згодом вони посмілішають і не звертатимуть уваги на цю слабку оборону. Я дуже часто лякав їх, однак вони ще ні разу не відчули, що я можу їх покарати.

Зрозуміло, що не можна було лягати спати і тим самим приректи себе на цілковиту беззахисність від ворогів. Хоч надії мої на порятунок зменшились, бо я, напевно, помру голодною смертю, однак краще вмерти з голоду, ніж бути пошматованим цими потворами. Сама думка про таку долю сповнювала мене непомірним жахом і разом з тим змушувала зібрати всі сили для порятунку від такої страшної загибелі.

Я вкрай стомився і потребував відпочинку. Порожній ящик був досить великим. Я міг лягти в ньому на повний зріст і заснути. Але я вирішив, що набагато легше захищатись від навали пацюків в моїй старій комірчині, і, взявши ножа й торбинку з кришками, поліз знову за бочку.

Комірчина набагато зменшилась, бо була завалена витягнутим з ящика сукном. В ній тільки залишилось місця для мене і моєї торбинки. Це було просто кубло.

Сувої сукна, звалені біля бочки, надійно захищали мене з одного боку, і лишалось тільки закупорити другий кінець, як раніше. Я так і зробив. Потім, повечерявши своїм вбогим раціоном і напившись удосталь води, я нарешті дав відпочинок душі й тілу.