Розділ L КУДИ ПОДІВСЯ МІЙ НІЖ?

КУДИ ПОДІВСЯ МІЙ НІЖ?

Опинившись знову в бочці, я заходився навпомацки шукати ножа. Я не пам'ятав, куди його поклав. Шукав я його за бочкою, але безуспішно. Тоді я подумав, що. може, лишив його всередині бочки. Та, на мій подив, обмацавши все, ножа так і не знайшов.

Я почав тривожитись. Якщо ніж пропав, а це цілком можлива річ, то всі надії на порятунок загинули. Без ножа я не зможу нікуди пробитись і мені доведеться чекати своєї долі, склавши руки. Куди ж він міг подітись? Невже його затягли пацюки?

Вилізши з бочки і не знайшовши ножа в своїй комірчині, я повернувся назад, щоб знову обмацати кожний куточок. Де ж міг би бути ніж?

Я вирішив втретє пошукати за бочкою і вже збирався вилазити, коли мені спало на думку обмацати отвір, над яким я працював, коли востаннє у моїх руках був ніж. А може, він там? І на мою велику радість, ніж справді стирчав у щілині, яку я встиг прорізати.

Не гаючись, я взявся до роботи і почав розширювати отвір. Однак лезо від тривалого вживання так затупилось, що різати тверду дубову клепку було майже все одно, що довбати камінь. Я колупав уже чверть години і за цей час не заглибився в дуб і на восьму частину дюйма. Я втрачав усяку надію справитися з дошкою.

Раптом я знову відчув, що зі мною щось діється, хоч й зберігав ще здатність працювати і мислити, — так завжди буває при сп'янінні. Але ж я обіцяв собі самому неодмінно піти з небезпечного місця, як тільки помічу перші ознаки сп'яніння. На щастя, у мене вистачило рішучості дотримати своєї обіцянки, і я вчасно добрався до бочки з водою.

Якби я забарився хоч на десять хвилин у бочці з-під бренді, то, безсумнівно, знепритомнів би. Адже ж і так мені було вже досить «весело».

Та коли дія алкоголю припинилась, я відчув себе те нещаснішим, ніж раніше: я зрозумів, що через цю непередбачену перешкоду гинуть останні надії. Правда, я можу працювати з перервами, витрачаючи багато часу на відпочинок. Але з тупим лезом небагато встигнеш. Щоб прорубати бочку, потрібно не один день. А саме їх мені й бракувало. Я не міг чекати кілька днів. Запас крихт, і так мізерний, катастрофічно зменшувався. Власне, лишалась якась жменька. Її не вистачить і на три дні! Шансів на порятунок ставало все менше й менше, і я знову майже впав у розпач. Якби хоч знати напевне, що там, за бочкою, я знайду харч, то працював би наполегливіше і енергійніше. Але все це більш ніж сумнівно. Десять шансів проти одного, що я не знайду там ні ящика з галетами, ні взагалі чогось їстівного.

Єдина користь від того, що я спорожнив бочку з бренді, — це виграш у просторі. Якщо й за бочкою не виявиться їжі, я все-таки зможу перетягти в неї кілька сувоїв, прокласти собі шлях далі.

Звичайно, це трохи міняло справу. Але тут у мене виникла набагато краща думка. Якщо я легко прокладаю шлях від одного ящика до другого, то чому б не пробитись угору, до палуби?

Думка ця мене вразила. Дивно, що я раніше не здогадався про це. Я можу це пояснити пригніченим станом, в якому довго перебував і при якому подібна спроба могла здатись неможливою.

Правда, надо мною було багато тюків і ящиків, навалених один на одного. Безперечно, весь трюм забито ними, і я — десь на самому дні. Я пригадав також те, що мене колись так здивувало: вантаження тривало ще довго після того, як я опинився там, — два дні й дві ночі. Увесь цей вантаж горою здіймається надо мною. Якщо до верху десять ящиків, а може, й менше, то, прорізаючи щодня по одному, я за тиждень або днів за десять зможу дістатись до палуби!

Раніше ця думка була б зовсім втішною, та зараз я міркував, чи не пізно, бува, так рятуватись? Хіба розумно я діяв досі? Якби в мене, як колись, був ящик з галетами, то цей план неважко було б здійснити. А що зараз? Зараз я маю якусь там жменьку крихт! Отже, навіть і мріяти нічого. План цей не для мене.

Але все-таки я не міг відмовитись від спокусливої надії відвоювати життя і свободу. Відкинувши геть сумніви, я почав обдумувати дальші дії.

Найдорожчим для мене був тепер час, і саме це найбільш турбувало мене. Я боявся, що мені невистачить ні харчів, ні сил, щоб пробитись навіть крізь бочку. Може, я вмру, нічого не добившись.

І коли я над усім цим замислився, ще одна нова й несподівана думка запала мені в голову. Це була непогана ідея, хоч для тих, хто ніколи не голодував, вона могла здатися просто жахливою. Та голод і загроза голодної смерті роблять людину менш перебірливою, а шлунок — не вередливим.

Я давно вже забув, що таке примхи, і став зовсім невибагливим до харчування. Власне, я ладен був їсти все, що тільки міг перетравити шлунок, А зараз розповім докладніше, що я придумав.