Розділ XVIII Я ПРОКРАДАЮСЬ НА КОРАБЕЛЬ

Не гаючись ні хвилини, я виліз із своєї схованки й почав прогулюватись по пристані з удавано байдужим виглядом, ніби мене ніщо не цікавило. Через якийсь час я підійшов до носа корабля, зупинився і глянув угору, його палуба була тепер майже врівні з пристанню, бо під вагою вантажу корабель глибоко осів у воду. Та високий фальшборт заважав побачити палубу. Я одразу зрозумів, що не важко вилізти на нього з пристані, а звідти, тримаючись за ванти[11] бізань-щогли, проникнути на корабель. Я вирішив, що це найкращий шлях домогтися свого. Звичайно, лізти по вантах треба буде дуже обережно. Якщо ніч видасться не зовсім темною і вахтовий матрос помітить мене, все буде скінчено: подумають, що я злодій, спіймають і посадять у в'язницю. Але хай буде що буде — треба рискнути.

На кораблі панувала тиша. Не чути було ні голосів, ні шуму. Частина товарів ще лежала на пристані — отже, вантажити корабель ще не скінчили. Але матроси вже не працювали, бо, підійшовши ближче, я побачив, що на трапі та коло головного люка нікого немає. Де ж вони поділися?

Я безшумно й обережно рушив уперед, поки не наблизився до краю пристані. Передо мною лежав трап, трохи далі я бачив люк і значну частину палуби. Ні помічника, ні матросів на ній не було. Мабуть, уся команда чомусь пішла на інший кінець корабля.

Я стояв і прислухався. Звідкись з носової частини корабля до мене невиразно долинав приглушений гомін голосів. Це розмовляли матроси.

Раптом повз трап пройшов чоловік з великим казаном, з якого валувала пара. Очевидно, там була кава або якась інша гаряча їжа. Певно, матроси зібралися вечеряти, а чоловік з казаном був коком. Тому вони, мабуть, і пішли на носову. частину корабля.

Частково з цікавості, частково через те, що в мене виник новий план, я пробіг по сходнях і зазирнув на палубу. Далеко на носі корабля я побачив матросів. Одні сиділи на брашпилі,[12]інші — просто на дошках палуби. Перед кожним матросом стояла олов'яна миска, в руках вони тримали складані ножі. Ніхто з них не помітив мене, бо ніхто не дивився в мій бік. Вся їх увага була прикута до кока з блискучим казаном у руках.

Я квапливо глянув навколо — поблизу нікого не було. Новий план вималювався чіткіше.

«Зараз або ніколи», подумав я і, наче мене хто штовхнув, нагнувся й пробіг по палубі до грот-щогли.

Тепер я стояв біля відкритого люка, в який збирався залізти. Драбини не було, але з талей звисав канат, на якому опускали вниз вантажі. Його кінець губився в напівтемряві трюму.

Я схопився за цей канат, смикнув його, щоб дізнатися, чи міцно він прив'язаний, а потім почав обережно спускатися в трюм.

Мені просто пощастило, що я не скрутив собі в'язів, бо руки випустили канат раніше, ніж я був унизу. Я гепнувся добряче, але швидко підвівся, переліз через кілька тюків, ще не покладених на свої місця, і, заповзши за велику бочку, тихенько причаївся в темряві.