Розділ XVI «ІНКА» ТА ЇЇ ЕКІПАЖ

— А мати знає, куди тебе занесло? — поцікавився другий.

— Присягаюсь, що ні, — відповів за мене третій. — І батько теж не знає. Можу побитись об заклад, що хлопець утік з дому. Адже ти ушився потихеньку, чи не так?

— Послухай, хлопче, — промовив помічник, — я дам тобі добру пораду: йди до своєї мами, вітай її від мене і скажи, щоб вона прив'язала тебе до ніжки стільця поворозками від своєї спідниці й тримала так років з шість, поки ти не підростеш.

Ця порада викликала новий вибух реготу.

Я відчував себе приниженим цими жартами і не знав, що відповісти. Вкрай розгубившись, я пробурмотів:

— У мене немає матері.

Відповідь моя вгамувала бурхливі веселощі цих суворих на вигляд людей. Почулись навіть співчутливі вигуки. Але помічник так само глузував:

— Ну, тоді йди до свого батька й скажи, щоб він відшмагав тебе як слід.

— У мене немає батька.

— Бідненький, він, виходить, сирота, — промовив один з матросів жалісливим голосом.

— Немає батька, ти кажеш? — вів далі помічник, який здавався мені лютим звіром. — Іди тоді до бабусі, дядька чи тітки, якщо вони в тебе є, або куди хочеш, але збирайся геть звідси, поки я не повісив тебе на реї і не почастував вірьовкою. Забирайся! Зрозумів?

Цей звір, очевидно, не жартував. Страшенно переляканий такою загрозою, я повернувся й слухняно пішов з корабля.

Я вже підійшов до трапу, коли раптом побачив чоловіка, який ішов мені назустріч з пристані. На ньому був чорний сюртук, касторовий капелюх, і виглядом він нагадував купця або якогось городянина, але мені чомусь здалося, що це моряк. Щось в його обвітреному, майже бронзового кольору обличчі й виразі очей свідчило про те, що він має справу з морем. До того ж штани з товстого синього сукна надавали йому зовсім не сухопутного вигляду. Я одразу подумав, що це, мабуть, капітан.

За кілька хвилин я остаточно переконався в цьому. Пройшовши по трапу, незнайомець ступив на палубу як хазяїн. Не зупиняючись, він віддав кілька наказів, і з його тону я зрозумів, що ніхто з команди не насмілиться заперечити йому.

На палубі він навіть не зупинився, а попрямував просто до шканців.

Мені здалося, що я ще можу домогтися свого, якщо звернусь безпосередньо до капітана. Не вагаючись, я повернувся й пішов слідом за ним.

По дорозі помічник і один чи два матроси намагались перехопити мене, але біля самих дверей каюти я все ж таки наздогнав капітана.

Я вхопив його за полу сюртука.

Він здивовано озирнувся й спитав, чого мені треба.

В кількох словах я все пояснив йому, але єдиною його відповіддю був сміх. Потім, обернувшись до одного з матросів, капітан крикнув: