Розділ XXXVII

— Так, в усьому, — сказав полковник. — Ти вже вибач мені, доню.

— Скажи «доню» тричі.

— Hija, figlia[55], доню.

— Не знаю, що й робити,— сказала дівчина. — Краще ходімо звідси. Я люблю, коли на нас з тобою дивляться, але сьогодні мені не хочеться нікого бачити.

— Футляр з негренятком лежить зверху на касі.

— Знаю. Я давно помітила.

Підійшов бармен з двома келихами, запітнілими від крижаного напою; він подав і склянку води.

— Принесіть той пакуночок, що прислали на моє ім'я, він лежить зверху на касі,— попросив полковник.— Перекажіть Чіпріані, що я пришлю йому за нього чек.

Полковник вирішив-таки забрати його.

— Хочеш випити, доню?

— Так, якщо ти не розсердишся, що я передумала.

Вони цокнулись і випили, келихи ледь дзенькнули, так легенько вони цокнулися.

— Ти мав слушність,— сказала вона, відчуваючи, як по тілу розливається тепло і смуток розвіюється.

— Ти теж мала слушність, — сказав він, стискаючи в долоні дві таблетки.

Він подумав, що приймати їх зараз з водою незручно. Тож коли дівчина відвернулася, проводжаючи поглядом одного з ранкових відвідувачів, він запив їх мартіні.

— Ну як, ходімо, доню?

— Ходімо.

— Бармене!— гукнув полковник. — Скільки з мене? Та не забудьте переказати Чіпріані, що я пришлю йому чек за цю дрібничку.