Розділ XXVIII

— I всі воювали?

— Всі,— сказала вона. — По-моєму, всі.

— Гаразд. Тоді я тобі розповім усе, що ти захочеш.

— Щось барвисте. Таке, як друкується в ілюстрованих журналах, а то й гірше.

— В «Доменіка дель карр'єре» чи в «Трибуна іллюстрата».

— Іще гірше.

— Спочатку поцілуй мене.

Вона поцілувала його ніжно, міцно, розпачливо, і полковникові було несила думати ні про бої, ні про барвисті чи дивовижні пригоди. Він думав тільки про неї, про те, що вона почуває, про те, як близько життя межує зі смертю в хвилину найвищого блаженства. Але що воно в біса таке, це блаженство, яке в нього звання і до якої частини воно приписане? I чи не муляє їй чорний светр? I звідки вся оця ніжність, і чарівність, і відданість, і висока гідність, і самозречення, і мудрість дитини? Так, ти міг пізнати найвище блаженство, а натомість витяг винову даму.

«Смерть — лайно,— думав від.— Смерть приходить до тебе дрібненькими осколками снаряда, зовні навіть не видно, куди вона ввійшла. Іноді вона жахлива. Вона може прийти з сирою водою, з погано натягненим протимоскітним чоботом чи з гуркотом розпеченого до білого заліза, що не втихав ні на мить. Вона приходить з тихеньким потріскуванням, що передує автоматній черзі. Вона приходить з димучою дугою кинутої гранати і різким ударом міни.

Я бачив, як вона падає, відірвавшись від бомботримача і описавши в повітрі химерну криву. Вона приходить в оглушливому скреготі металу, коли ламається машина чи просто відмовляє кермо на слизькій дорозі.

Але я знаю, що до більшості людей вона приходить у ліжку, як протилежність кохання. Майже все життя я прожив у її сусідстві і обділяв нею інших. Та що я можу розповісти цій дівчині цього холодного вітряного ранку, отут, у «Грітті-паласі»?

— Що ж тобі розповісти, доню? — спитав він її.

— Все.

— Гаразд,— сказав полковник.— Тоді слухай.