Розділ XI

— Зараз позачиняю.

— Не треба. Хай будуть відчинені, якщо тобі так краще. Полковник поцілував її і відчув її довге, молоде, гнучке й туге тіло, коли дівчина пригорнулася до нього; сам він був іще міцний і м'язистий, але тяжко покалічений; цілуючи її, він ні про що не думав.

Поцілунок був довгий; вони стояли, пригорнувшись одне до одного, а з відчинених вікон, що виходили на Великий канал, віяло холодом.

— Ох! — зітхнула дівчина. I знову: — Ох!

— Не охай. Нема чого!

— Ти одружишся зі мною, і в нас буде п'ятеро синів?

— Так! Так!

— А ти цього хочеш?

— Звичайно, хочу.

— Тоді поцілуй мене ще раз так, щоб гудзики на твоєму френчі зробили мені боляче. Тільки не дуже боляче.

Отак вони стояли й цілувалися.

— Річарде, я в усьому розчаровуюсь... — сказала вона. Сказала просто й відверто, а для полковника її слова прозвучали, мов рапорт про котрийсь із трьох батальйонів, коли командир казав щиру, але найстрахітливішу правду.

— Геть у всьому?

— Так.

— Сердешна моя доню.

Тепер у цьому слові не було іншого, прихованого змісту,— вона справді була його дочкою, він ніжно любив її і жалів.

— Усе одно причешись. Причешися, підмалюй губи, а потім підемо й добре повечеряємо,— додав він.

— Але спершу скажи ще раз, що кохаєш мене, і знову притисни до мене свої гудзики.

— Я люблю вас, — церемонно сказав полковник.

А тоді прошепотів їй на вухо так тихо, як, бувало, шептав, коли до ворога лишалося всього шість-сім кроків, а сам він був молодим лейтенантом у дозорі.