Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Хтокало...

Розмова увiрвалася... Затих гомiн товариства; все кругом затихло... Сон налiг на цiле село: нiгде не лялечки, нiгде нi свiтла: втомившись пiсля денної працi, все заснуло... Однi тiльки собаки де-где не спали... Як проходили хлопцi темними улицями, позаду їх пiднiмалось неприязне валування... Тепер вони йшли мовчки. Три вперед; Чiпка позаду ногу за ногою суне... Так ведмiдь iде нехотя за циганом: опинається, а все-таки йде... Серце щось недобре вiщує. Страх – не страх: якесь темне почуття холодить серце... Холод пронизує душу... У думцi закрадається питання: – Куди се?.. чого се?.. За ними... за товаришами?.. Обдурює сама себе думка й тягне Чiпку далi та далi... Тягнеться вiн тихо-помалу, не маючи волi остатись, покинуть братчикiв, тягнеться, одурений пiдлесною думкою, забиває в серцi страшне почуття...

Дiйшли вони до панського дворища. Стали. Чiпка минає...

– Чiпко! ходiм! – гукнув йому Лушня.

– Що?!

– Гуртом свого одбирати... Чiпка став, задумався...

– Ходiм! – одказав якось глухо...

XIX. СЛИЗЬКА ДОРОГА

Хто спускався на громаку з високої гори?.. Спершу не то спускатись, – униз страшно глянути... Як уперше сядеш на громака, як подумаєш, де той у бога низ, – волосся подереться вгору... А громак уже їде вниз, усе вниз... холод проймає душу, на лобi пiт виступає... Доїдеш до гребня гори, спустишся прожогом униз – тодi вже нiколи боятись... Дух захоплює, якась звiряча радiсть проймає тебе, – у тебе тiльки й думки: коли б швидше, коли б швидше! Така саме думка пройняла й Чiпку, як вiн, прийшовши до пана в гостi, спустився в комору з пашнею... Попорався як знав: вирнув – та й наткнувся на сторожа... Чи пан, чи пропав?.. На слизькiй дорозi бiльше пропадає пiд такий час... Оже Чiпка не такої натури, що сам на сам звертав кому з дороги... Не звернув вiн i сторожевi, а кинув харчати пiд коморою – ледве живого...

Спить Чiпка. Совiсть, задобрена горiлкою, його не мучила; страху вiн зроду не знав: пшеницю вергаючи, втомився та й спав у себе в барлозi, наче пiсля тяжкої працi... Уже сонце встало; люди почали снувати по селу; а сон усе не випускає його з своїх цупких рук, ранком ще мов мiцнiше давить... А скрiзь по селу, як у дзвони дзвонять – про крадiжку, про сторожа... Заворушилися, загомонiли: хто? як?

– Авжеж не хто, як не отi харцизяки! – гомонять люди, показуючи рукою в той бiк, де Чiпчина хата. – Щодня п’ють та гуляють... за вiщо? Хай спершу – гуляли на худобу того чортового сина, а тепер же – все чисто пропив, матiр прогнав... з чого ж його, як не красти?

Така поголоска дiйшла до волостi... «А що ж? може, й правда!» – мiркують мiж собою волоснi, – та зараз кинулись до Чiпки.

Прийшли на дворище, обiйшли навкруги город, заглянули в хлiвець, у загороду, – чи не приховано чого; голова навiть покорписав палицею гнiй, що зостався пiсля коняки й корови... нiде нiчого! Повернули до хати. Хата була засунена. Поторгав голова дверi, – нiхто не озивається. Тодi пiдiйшов пiд вiкно, глянув у розбиту шибку: спить Чiпка на полу, аж хропе...

– Гей! ти! – гукнув голова. – Вiдчини! Чув? Чiпко! чи як тебе? Вiдчини!

Чiпка почув крiзь сон чужий голос, поворухнувся, перекинувся на другий бiк, замурчав, та й знову заснув.

Один з соцьких зайшов за хату, пiдiйшов до дiрявого причiльного вiкна, сунув Чiпку пiд бiк палицею. Чiпка кинувся.

– Кий там чорт штовхається? – питає спросоння.

– Вiдчиняй, злодюго! – гукає, розсердившись, голова. – Вiдчиняй, а то дверi виламаю!.. гiрше буде!

– А ти що за птиця? – питає Чiпка, протираючи очi. – Я тебе виламаю!!

– Бийте дверi!.. – кричить голова. – В’яжiть його, злодюгу!