Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

– Чом ти йому зубiв не полiчив? – загомонiли кругом, з усiх бокiв...

– Еге... чом! Коли вiн – бiси його батьковi – не вздрiв звiдкiля i вихопився!..

– Чому ж ти його хоч на повозку не пiдсадив? – жартує хтось зсередини.

– Тому, що за твоєю спиною не ховався! – одказав з обидою крайнiй.

– Зате ж вiн тебе й охрестив, що ти наперед лiзеш!

– Охрестив!!, о-го-го!.. го-о, го-о!.. То справдi – охрестив!.. – регоче громада.

З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник, та й Хрещеник.

– Та буде вам! годi! – гукав чоловiк з чорними усами, а з сивою, як лунь, головою. – Є чого реготатися!.. Кажiть краще: що робити?

Регiт затих. Громада загомонiла:

– Та ми й до Києва... ми й у столицю... ми до самої царицi!.. Що це за напасть? Де ця проява вирискалась?..

Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще...

– Чи не з’їздили б ви. Мироне, в столицю розвiдати... Що це за причепа така звiдтiля вирвалася? – Чи не перепросили б там кого?.

– Щоб я їздив? Щоб я просив?? – закричав Мирiн не своїм голосом. – Та краще я всю свою сiм’ю пiд турка виведу! Легше в бусурманськiй землi зогнити, – нiж у себе дома, в панськiй неволi, пропасти...

Громада пiшла вiд Мирона нi з чим, мiркуючи та сумуючи...

Зажурився й старий сiчовик. Не їсть, не спить... «Син... онуки... своя кров... своє добро... земля... худоба... усе, усе в неволi!..» Так шептав старий, по двору ходячи. Не знає, де мiсце знайти!

Коли це – одного вечора пропав старий. Немає ночувати, не приходить уранцi, не йде обiдати; не вертає й надвечiр... Де вiн? Де старий сiчовик Мирiн Гудзь?.. Чи не бачили? чи не чули?.. – Нiхто нi чув, нi бачив. – Переходить день; минає другий, третiй... як крiзь землю провалився! Марина – плаче. Син – сумує. Невiстка – як з хреста знята. Дiти – i тi притихли, мов їх i в хатi немає...

А генерал тим часом не сидить, заложивши руки, не дожидає, поки пiщанська громада самохiть пiдставить пiд ярмо шию: «Ори, мов, вельможний пане!» Генерал знає, що вола треба добре призвичаїти, щоб, коли скажеш: «ший!» – вiн шию пiдставив... А поки то вiн обходиться, – треба його силою неволити... Генерал своє робить...

То немiчний дбає за силу, а генераловi – що? Покотив у Гетьманське, розказав, який «бунт» пiдняли пiщани, як неуважно прийняли царицину милость, обiзвав їх за це бидлом, гадюками, – нєх їх дзябли вiзьмуть!.. А на другий день знову приїхав у Пiски, – та тiльки вже не вдвох з жидом. Ще чуть зоря займалася, в Пiски вступала москалiв рота. Налетiли на Пiски, як сарана на зелене поле, та й кинулись усе жерти, усе трощити...

Пiщани такого не сподiвалися. Поторопiли, самi не знали, що почати... Повиходили з хат; збились у купу, як отара пiд дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб од правив молебень. Батюшка побоявся, – не пiшов. Трохи-потроху пiщани закричали, загвалтували, що вони ляшковi довiку не покоряться. Що вiд ляхiв дiди та батьки їх тiкали сюди на слободи, а тепер ляшкiв сюди насилають панувати! Може б, ще довго гвалтували, коли б прикладами ротiв не зацiпили...

Порозганяли їх по домiвках. Як схарапуджена отара, кинулись вони врозтiч... хто куди! Дехто в другi села; iншi в лiси та болота; а деякi аж на пiч позалазили... Такий сум, наче на село божа кара впала, або татарва найшла... Надворi бiльше жiнок видно; а чоловiки, якi були дома, боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидiв – як той крiт у норi...