Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Та недовго прийшлося Мироновi втiшатись своїм малим онуком; недовго й онуковi – дослухатись до дiдових переказiв. Життя круто повернуло своїм важким колесом – та й закрутило Пiски... в неволю!

Їхала недоля до ляхiв у гостi, та завернула в Пiски. Пронеслася, як грiм грянув, чутка: пiщан оддали генераловi! Пiд той саме час ляхи закуйовдились. Затiпалось розшматоване тiло Речi Посполитої, як тiпається iндик пiсля того, як голова одрубана. Як не рвався, як не кидався гарячий Костюшко, щоб розбудити чоловiчу душу в панському тiлi, – нiчого не вдiяв... Вiн прокляв тодi вельможне шляхетство, що довело отчину до смертi, наткнувся з горя на свою смерть, швиргонув геть вiд себе, як бiльше непотрiбну, гостру шаблю – i закричав не своїм голосом: «Капут Польщi!..» Одгукнувся той крик далеко-далеко-аж у самих Пiсках... Досталися Пiски пановi Польському...

Що ж то за пан? Хто вiн? де вiн узявся?.. Кажуть би то, що то був небагатий шляхтич – з тiєї «голопузої шляхти», котра в Польщi, за панування магнатiв, кишiла по їх дворах, пила їх меди, вина, оковиту, їла хлiб, надбаний «хлопством», танцювала пiд панську музику, вибирала вельможного магната – свого патрона – в уряд, у сеймовi посли, їздила з ним по сеймиках та сеймах, кричала, коли хотiв її владика: згода! а пiд час готова була за свого хлiбодара витягати з пiхов гострi шаблi – i розливати братерську кров... Гультяї, свавольники, дармоїди, вони iнодi зраджували пана, перебiгали до другого, котрий бiльше викочував їм п’яного трунку, котрий розкидав їм, заробленi хлопськими руками, грошi... Магнат лютився, розсупонював свою калитку, кидав п’янiй зграї золотi червiнцi, переманював ними щирих прислужникiв вiд третього магната, заводився з тим, що переманив його, бажав помститися... i знову розливалася, шумiла рiчка братньої кровi... Та так не раз, не два – таке життя тяглося цiлi довгi вiки шляхетського панування, аж поки Польща впала, розшатана руками свого безпутного вельможного шляхетства... Магнатам же – байдуже!.. У них було землi немiряно: були хутори, села, навiть цiлi городи – не десятки, а сотнi сел по нашiй розкiшнiй Українi, скрiзь – скiльки оком зглянь – од Сяну аж до Днiпра широкого; у тих хуторах, селах та городах жило десятки, сотнi тисяч люду, з здоровими до працi руками, котрi, наче сам бог, розгнiвавшись, присудив трудити на одного вельможного дармоїда... Магнатам було – байдуже! Зате урвалася нитка «голопузим»... То було в пана в дворi – i ситий вiн, i п’яний; а тепер – не треба вже пановi конницi, пiкiнерiв, жовнiрства: вiн тепер розкошує у Парижi, в Римi, в Баденi... що ж було робити тим голодним ротам, котрi призвичаєнi до гулянок, до сваволi, а не до працi?.. Чим його й де його годуватися, обуватися?.. «Голопузi» сипнули по всiх усюдах... поробились окономами, управителями, посесорами невеличких маєткiв, а деякi побрались на службу до сильного – колись ворога, а тепер владики – москаля! Подрибзав пiхтурою i пан Польський з бистрої Стирi аж до самої холодної Неви... Залiз у якийсь полк, терся по переднiх вельмож, поки таки дотерся до генерала... i до Пiсок!

Не вспiли пiщани одуматись, як приїздить сам вельможний у Пiски, – та ще й не сам, а з якимсь жидком – обтiпаним, обсмиканим, у довгополому, зайолженому балахонi, у ярмулцi на головi, у патинках на ногах... Хто зроду не бачив жида, не знав, на кого бiльше дивитися: чи на генерала, чи на його жида, що ходив за ним слiдом – мов пришитий до генеральських хвостикiв...

Генерал прочумав пiщан перший.

– Тепер уже ви не козаки, – сказав вiн, зiбравши громаду. – Годi вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої... За мої щирi послуги сама цариця пожаловала менi Пiски...

– Як це? що це? з якої це речi??. – загула громада, як гуде море перед бурею.

Мирiн одрiзнився од громадян. Виступив з лави, пiдiйшов до генерала.

– То це, – каже, – так?! Це вже й до нас руки простягаєте?.. Уже й на вiльнi степи пора?.. Помагай-бi!.. А хiба там забули, який уговор мали? га?.. забули??

Генерал трохи подався назад, пильно дивився на Мирона; з-за генеральської спини виглядала перелякана жидiвська пика з пейсами... Люди поторопiли... Тихо... нiхто нi пари з уст... Генерал чув, як тiпалось серце в Мирона...

А Мирiн проказав ото генераловi та до громадян:

– А що, люди добрi? Не я вам казав? Не я вам пророкував?.. Отже – радьте тепер!

Селяни, як жуки, загули... «Не дiжде! Довiку не дiжде!.. Щоб ми робили?.. щоб ми йому служили?.. Не дiждеш, ляше!!»

Генерал не витерпiв.

– Молчать! – закричав вiн, ще й ногою тупнув. Жуки притихли... Посунулись назад трохи... Мирона не видно... Мирiн пiд шарпанину десь дiвся...

А генерал, мов по командi, викрикує:

– Земля моя!.. i ви мої!.. i все моє!!.

– Брехали твого батька сини, та й ти з ними! – хтось йому зсередини. Як хто приском кинув на вельможного! Пiдскочив до лави, зацiдив по уху переднього, той аж стовбура став; закричав на звощика; пхнув у повозку жида, що вже давно вертiвся коло повозки; вскочив сам – i тiльки курява встала...

Крайнiй пiдвiвся, покректав, пiдняв з землi шапку, почухав за ухом i обiзвався до товариша:

– Оце так!.. Оце поздоровкався!!!