Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

– Чому?

– Кажуть: грiшка змалечку привчатись, як з людьми битись... Треба з ними в миру жити!

– Бреше мати! То з добрими, то й у миру; а з лихими – коли їх не вкладеш, то вони тебе уложать...

Оже важчим здається Iвасевi тихе, люб’язне материне слово, нiж суворе та грубе батькове. Так що, як повернуло Iвасевi на шiстнадцятий рiк, то вiн зовсiм покинув iграшки в бої, та став ходити бiля волiв, додивлятися до плуга, до борони. Спершу й це все було хлопцевi за iграшку, а далi – увiйшло в його щоденнi клопоти, близько припало до серця. Став вiн уже бiльше нудьгувати тодi, коли пiдласий або сiрий вiл захворiє, – нiж од приповiстки батькової за татарський набiг мати радiла. Та й батько – не то, щоб легко було його сiчовому серцю дивитись, як замирала в синовi лицарська вдача, а все ж i батько не дуже горював вiд того... Кругом уже старе лицарство розтавало. Не стало рiвностi – не стало братства. Козацька старшина, що колись, вибираючи, на її голови груддям кидали, щоб не зазнавалася, – позадирала тепер голови вгору, а простi козачi до самої землi понагинала... Дряпiжники, сутяжники, всякi вiйськовi товаришi, розкинули свої тенета – i, як зайцiв, ловили в них просту темноту... Не стало вже й гетьмана. Та й навiщо вiн тодi, кому вiн тодi здався?! Кругом Україну облягло панство, позалазило в саме серце – i, як те гайвороння, шматувало її полумертвий труп... Зажурились нашi левенцi – та вже було пiзно!.. Та сама земля, котру вони довгими списами скородили, своїми кiстками засiвали, обороняючись од лютих ворогiв, стала для них ворогом, од котрого приходилось тiкати... Пiднявся струс, бiганина... З одного мiсця переходили люди на друге, шукаючи волi, бажаючи панiв здихатись – не чужих, а своїх уже кревних панiв! Од панiв тiкали в козаки, давали вiйськовим дряпiжкам басаринки, щоб записали в «компут козачий»; а козаки не вряди-годи шукали ласки в панiв – бiгали од козацької старшини, просилися «пiд протекцiю»... А пан i старшина – як брати рiднiї. Ворон ворону ока не виклює. А часто – сам пан, сам i старшина... Хто сам собi ворог?

Правда, пiщани ще були вiльнi. Та що з того, коли приходилось дожидати, що от-от i їх залигають... А кругом неволя, кругом сум людський – нiкому порадоньки дати. Пiднялись були за Днiпром гайдамаки, та й тi повернулись у розбишаки, а не в справжнiх лицарiв. А тут уже чутка: Текеля на Сiчi попорався!! Розтеклося товариство – хто куди... Однi – в землю; другi – до турка; а третi – на Вкраїну, до плуга. Придибало їх щось два чи три й у Пiски, – та незабаром i померли. Тiльки й пам’ятки, що церков почали будувати...

Все це переживав старий Мирiн, за плугом ходячи; все це переболiло його гаряче серце, коло хазяйства нудячись... Зостався Мирiн сам собi, як палець. Як дуб серед осичок в лiсi, так вiн серед пiщанської громади. Один одинцем! I син, його кревная дитина, цурався батькiвського духу!! Сумне й недоладне прийшлося сiчовиковi волочити життя на старiсть... I скрiзь вороги – i ворогiв немає, бо люди понидiли: нiхто не хоче прямо мiрятись силою! Всюди тихо, хоч умирай... А ще козача вдача гучно одкликалася у старому серцi; рука шукала потягатись з ворогом... Так же й ворога, окрiм свого хатнього, немає... Сумно й глухо!

– Пустiє, глухне наш край! Незабаром i заплiснявiє серед такої каламутi! – казав iнодi Мирiн, згадуючи давнє.

– I порядки якi тепер настали?! Що воно за порядки?.. Свiй свого у неволю правторить... Старшина козацтво унiвець повернула... Усi землi посiла... Не, даром у пiснi спiвають: «Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви нашi степи й луки!..» А тепер на них чужими руками роботизну справляють... Ой, не так колись було в нас, на Сiчi, у нашому козацькому краї! Усi рiвнi, усi вiльнi... Сьогоднi ти отаман, а завтра – я! А землi – скiльки хоч... Ори, сiй, жни, де любiшу мiсцину вибереш... Сказано: воля!.. А тепер?.. тепер що?.. Скажiть менi: до чого це йдеться?!. Нi! немає добра... немає – та вже, мабуть, його нiколи й не буде! – додасть, як гвiздком приб’є, та й замовкне.

Люди слухають, похнюпившись. Iншi – потилицю скребуть...

Трохи згодом, оддихавши, Мирiн знову розчинає: – З ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали, як один чоловiк... Навiщо? На те хiба, щоб нас нашою ж старшиною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло: нашим салом та по нашiй шкурi! Ну, й носiть її, здоровi, поки ще цiла... поки не здеруть... А через вiщо все? Усе через те, що кожне само про себе дбає... Братове лихо – чуже лихо! Немає єдностi – чорт має й волi! А якби гуртом забрали коси, та шарконули всю кропиву...

От би – так! Чого дивитись? Косiть, кажу! Косiть, а то гiрше буде!..

Отак не раз i не два вигукує було, розпалившись, п’яненький Мирiн своїм сусiдам, як посходяться де на гулянку, пiд недiлю або пiд свято.

Пiщани слухають, мiркують... Дехто з давнiших хлiборобiв i заспорить з Мироном: як i в старину добра та ладу не було, а були – тiльки бучi, колотнеча та сваволя.

– Що ми тодi од ляшнi та од татарви наруги прийняли! Що ми терпiли вiд турка та вiд москаля!.. Та часом i свiй брат запорожець, як, було, убереться в хату, то й ладаном не викуриш... Розор був!?

– А тепер? а тепер?? – кричить Мирiн.

– А тепер – що? Тепер, спасибi боговi, хоч тихо... У нас i хлiб є, й скотинка прибуває, й захист безпечний... Живемо, як i люди!

– Живете? – кричить Мирiн. – Нидiєте, а не живете! цвiтете... Та постiйте, постiйте трохи. Буде й вам те, що ведмедiвцям! Попомнуть i вам боки, як подiльцям!.. Тодi знатимете: чи живете, чи нi! Побачите... Видно вже, вiдкiль вiтер вiє...

– Поки хвалько нахвалиться – будько набудеться!

– Бевзнi! нiкчемники!.. пеньки головатi!! – закричить на остатку Мирiн та й затихне...

Тi, що недавно виселились звiдкiль-небудь до вiльних Пiсок, потягнуть руку за Мироном. Почнуть на всi боки кастити теперiшнi порядки, а найбiльше панiв. Стануть розказувати, як у Гетьманському не тiльки пан полковник над людьми знущався, а як панi полковниця черевиками зуби й очi вибивала; як по цiлому тижню в колодках морила сердешних дiвчат; як їм коси рiзала, голову дьогтем мазала й пiр’ям натикала; як нiхто нi женився, нi замiж не йшов, не заплативши куницi...